Сюрприз у закинутій лісовій хатині, що змусив жінку стати навколішки

— спитав він, не змінюючи погляду. У голосі не було інтонації: ні прохання, ні байдужості, просто запитання.

«Наскільки лікарі тебе тут тримають?» — спитала Агафія, присуваючи стілець до ліжка. «Кажуть, що дні на три, — відповів він. — Тоді залишуся», — сказала вона й сіла.

Пояснювати своє рішення вона нічого не стала. Та він про це й не просив. Павло з полегшенням заплющив очі.

Минула хвилина, може, трохи більше. Агафія сиділа тихо, склавши натруджені руки на колінах. У коридорі хтось швидко пройшов, подзенькуючи ключами — лікарняний звук, звичний, чужий.

«Мамо!» — раптом покликав Павло, не розплющуючи очей. «Що, сину?» — м’яко озвалася вона. Він помовчав кілька довгих секунд.

У палаті було тихо. Чулося тільки гудіння батареї біля вікна, рівне й неголосне. «Нічого! — сказав він тихо. — Просто так покликав».

Агафія дивилася на його обличчя, розслаблене, уже напівсонне. Це було те саме, майже дитяче обличчя, яке вона добре пам’ятала і яке двадцять два роки не дозволяла собі згадувати. За хвилину його дихання вирівнялося: він заснув.

Вона вийшла в порожній коридор і сіла на жорстку лаву біля вікна. Світанок за лікарняним склом був уже справжній: блідо-рожевий, дуже холодний. І сніг усе йшов: перший цього року, дрібний і нерішучий.

Він сипався так, ніби теж не був певен, що зараз слушний для нього час. Степанич опустився поруч, без жодного слова, просто тихо сів. Дістав із глибокої кишені старий термос, відкрутив кришку й налив напій.

Простягнув їй димлячу кришку. Агафія з вдячністю взяла. Чай був гарячий і дуже міцний: такий, яким він буває, коли заварюють без жодних норм, а просто сиплють заварку від душі.

Вона тримала кухоль обома руками й дивилася на сніг, що падав за вікном. Сніг лягав на зовнішнє підвіконня ззовні, неквапливо, рівно. Здавалося, ніби попереду в нього була вся довга зима.

— Це твій син? — спитав Степанич неголосно, не обертаючись до неї. — Я просто так питаю. — Мій, — з гордістю відповіла Агафія.

Більше він нічого в неї не спитав. Вони сиділи поруч на лікарняній лаві й мовчали. Кожен думав про своє, але вони були поруч, і це було цілком правильно.

За вікном перший сніг усе йшов і йшов. І перший світанок після такої страшної ночі повільно набирав сили над засніженими дахами. Домашня худоба зовсім не розуміє, що сталося вночі.

Їй байдуже: настав ранок, а отже, треба їсти. Агафія насипала корм суто механічно. Зачинила сарай і раптом упіймала себе на тому, що стоїть посеред двору й дивиться в землю вже кілька хвилин.

Вона просто стояла в заціпенінні. Потім стрепенулася, зайшла в хату, зібрала свіжу їжу в сумку й поїхала до лікарні. Павло сидів на ліжку, подушка була підкладена під спину.

Казенна лікарняна ковдра була зсунута. У руках він тримав газету тижневої давнини, яку, судячи з нудьгуючого вигляду, читав уже другу годину. Коли вона увійшла, він одразу її відклав.

— Принесла поїсти? — спитав він. У цьому буденному запитанні було щось настільки домашнє, що Агафія на секунду втратила нитку реальності: де вона, коли це, що взагалі відбувається. — Принесла, — відповіла вона.

— Це добре, — сказав він. Ось і вся їхня розмова. Проста, майже нормальна: ніби вона приносила йому їжу не вперше, ніби між ними не було двадцяти двох років дзвінкої тиші.

Агафія розгортала судки й дбайливо їх розкладала. Він із апетитом їв, а вона дивилася у вікно на лікарняне подвір’я. Там самотня береза ронила останнє сухе листя на мокрий асфальт.

— Як там вовченя? — спитав він, не підводячи очей від тарілки. — Зі своєю матір’ю, — відповіла Агафія. — Усе як належить у природі.

Він задоволено кивнув і далі їв. Запитання про минулі роки він поставив несподівано, посеред першого дня. Вона якраз уже збиралася йти додому.

— Як ти тут жила?