Сюрприз у закинутій лісовій хатині, що змусив жінку стати навколішки

— спитала вона, не підводячи очей. «Учора вдень», — тихо відповів він. Голос його трохи зміцнів.

«Чому не покликав по допомогу?» — спитала вона. Він нічого не відповів. За вікном рипнула гілка, гучно, недоречно, ніби ліс теж чекав його відповіді.

Агафія впевнено продовжувала працювати. Вовчиця підійшла до вовченяти тихо, стала над ним, обнюхала морду, бік і перев’язану лапу. Вовченя підняло голову й радісно ткнулося носом їй у шию, підтверджуючи, що живе.

Мати нарешті знайшла його. Вона лизнула його один раз, коротко, діловито, й відступила назад. Але все одно лишилася поруч.

Агафія уважно подивилася на перев’язку. Смужка тканини від сорочки мала ту саму клітинку, що й на рукаві Павла. Один рукав був коротший за другий.

Вузли були криві, але щільні, хтось затягував старанно, кілька разів, тому лапа не кровила. «Ти його перев’язав?» — спитала вона, дістаючи з сумки чистий бинт. Павло кивнув, не розмикаючи стиснених зубів.

«Коли?» — уточнила вона. — Одразу, — відповів він. — Інакше б здох.

Агафія на секунду зупинила руки. Чоловік із кулею в стегні, який провів у цій хатині понад добу, насамперед перев’язав вовченя. Вона не сказала про це нічого вголос.

Відкрила сумку ширше й почала працювати: промивати, тампонувати, закривати. Умілі руки самі знали, що робити. А от голова — зовсім ні.

Голова була зайнята зовсім іншим, і Агафія тримала її в вузді з тією самою звичною жорсткістю, з якою тримала все інше. Промивати рану було боляче. Дуже боляче, вона знала це й робила все одно, бо інакше не можна було.

Павло стиснув зуби, і жовна на вилицях окреслилися різко. Він не скрикнув від болю. Не попросив її зупинитися.

Говорити він почав сам, збивчиво, не дивлячись на неї, а дивлячись у темну стелю. Вовченя він знайшов три дні тому: те потрапило в капкан біля струмка й верещало. Чоловік його витяг.

Капкан був крильовський, з міткою на дужці, Павло її відразу впізнав. — Федір Крильов? — Агафія зупинила руки. — Він, — сказав Павло.

— Ти з ним прийшов? — Ні. Він перевів утомлений погляд зі стелі на стіну.

— Я тут три тижні, зовсім сам. Випадково з ним зіткнувся. Вона мовчки продовжила свою роботу.

— Я не знав, що ти… — почав він і, осікшись, поправив формулювання, — що ти тут живеш. — Це моє село, — сказала вона рівно, не підводячи очей. Відповісти на це було нічого, і він нічого не відповів.

У хатині було чути тільки те, що й мало бути чути в руках, які працюють. Шурхіт бинта, плескіт води в бляшаній кружці, легкий рип дошки під коліном. Знадвору вітер торкнув кут даху, і той відгукнувся тихим довгим стогоном.

Потім він сказав, дивлячись у стелю: «Ти зовсім не змінилася». Агафія нічого на це не відповіла. Вона зав’язала останній вузол і відпустила його руку.

Сильний жар почався раніше, ніж вона встигла закінчити. Спершу з’явився піт на чолі, потім дихання змінилося, стало частим і поверховим. Павло почав говорити незв’язно, називав якісь імена, яких вона не знала, кудись поспішав у словах, потім повертався.

«Максим, — говорив він у гарячці, — скажи Максимові, що я…» Агафія поклала прохолодну долоню йому на чоло. Дуже гарячий.

Градусів сорок, ніяк не менше. «Треба було вчора, — пробурмотів він. — Учора треба було».

«Лежи тихо», — сказала вона. Він трохи помовчав. Потім вимовив виразно, майже тверезо: «Ти сказала, що я нічого в житті не доб’юся».

У горлі в неї щось болісно сіпнулося. Вона прибрала долоню з його чола, повільно, рівно, і знову поклала. Тримала професійно, контролюючи температуру.

«Ось тут треба тримати руку, ось тут треба міряти», — говорила вона собі подумки. «Ти мала рацію», — сказав він тихо, але дуже виразно. У гарячці чи не в гарячці — спробуй розбери, де проходить ця межа.

Агафія рішуче встала. Її коліна протестували, але вона не звернула на це жодної уваги. Підійшла до вікна, знайшла щілину між дошками, якими воно було забите, і притулилася до неї.

Знадвору було темно, але не тією однорідною темрявою, до якої вона вже звикла за ніч. У темряві виразно щось рухалося. Щось далеке, за деревами.

Потім вона побачила промінь ліхтаря: один, метрів за триста, не ближче. І майже відразу другий, трохи лівіше від першого. Вона подивилася на свій годинник: була третя ночі.

«Твої ходять уночі?» — спитала вона, не обертаючись. «Із-за спини, із-за жару, із-за того проміжку між свідомістю й безпам’ятством, де люди кажуть правду», — прийшла відповідь, — «Федір завжди ходить уночі». Їх було двоє, з яскравими ліхтарями.

Вони йшли просікою, вона бачила, як промені гойдаються в такт упевненому кроку. До хатини їм лишалося хвилин двадцять, не більше. Може, навіть менше, якщо вони добре знали дорогу.

Агафія відійшла від вікна. Подивилася на Павла: блідого, палаючого, із заплющеними очима. На вовченя, яке лежало біля його плеча й дивилося на неї темними, нічого не розуміючими очима.

На двері, одні, єдині, які були водночас і входом, і виходом. Потім уважно подивилася на сумку. Думки пішли швидко, конкретно, без зайвих слів — як ідуть думки в людини, якій не вперше доводиться розв’язувати задачі без добрих варіантів.

Одні двері. Один-єдиний вихід…