«Таня вийшла зі школи й ЗНИКЛА». Він увесь час був поруч

— На задньому сидінні мого автомобіля.

Виходить, він одразу ж вивіз і сховав цей мішок, але волонтери й поліція просто не могли знайти його цілих п’ять днів.

— Якщо людина внутрішньо не вважає злочином домагання до дітей — це одна історія. Але як він роками жив з усвідомленням жорстокого вбивства, його не питали про це слідчі?

— Ні, на ці запитання він уперто мовчав. А щодо попередніх постраждалих дівчаток він щиро обурювався: «А що я такого зробив? Я ж узагалі їм нічого не зробив».

З матеріалів слідчого експерименту:

— Зараз візьміть, будь ласка, манекен і покажіть, яким саме чином ви несли тіло. Як ви поклали мішок, куди були спрямовані голова й ноги?

— Я не пам’ятаю точно, але ноги, здається, вискочили назовні.

— Що ви зробили далі?

— Просто розвернувся, сів у машину й поїхав.

Попереду мав бути суд. Здавалося, що злочинець нарешті дістане заслужене й дуже суворе покарання. Але обвинувачений у залі суду так і не з’явився.

Ніна показує дитячу:

— Це кімната Тані, де вона проводила весь вільний від школи час. Зараз тут ніхто не живе, вона стоїть порожня, але речі залишилися на своїх місцях.

Я помила всі її іграшки й не стала їх викидати. Коли я приїжджаю зі столиці, то завжди сплю саме тут. Ми проводили в цій кімнаті дуже багато часу, і мені тут усе неймовірно дороге. Усі ці довгі роки, поки тяглося слідство, Ніна подумки поверталася до свого минулого життя в рідному місті.

На момент зникнення доньки жінка вже довгий час жила на два міста. Їй довелося шукати роботу в столиці, бо в провінції вакансій за фахом інженера просто не було.

— З вищою освітою мені доводилося зашивати мішки на борошномельному заводі. Через це я зрештою й ухвалила рішення поїхати на заробітки, залишивши Таню з бабусею й чоловіком.

— Чи не було думок перевезти доньку до себе, щоб вона жила й навчалася з вами?