Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

— Нічого особливого. Сказала, що дитина здорова.

— Ну й слава богу.

Стужев не пішов. Він ще якийсь час сидів і тихо говорив про родину. Про те, що самотню людину легко затоптати, а в Мар’яни тепер є дім, чоловік і чверть заводу. У цьому домі її ніхто не зачепить і лихого слова не скаже — поки вона лишається в родині.

— А якщо не лишуся?

— Навіщо не лишатися? — щиро здивувався він. — Куди тобі йти? У глинобитну халупу з дитиною, без роботи? Хто ти тут сама по собі? Друга Таїсія Луньова, така сама горда й самотня.

Він підвівся, підійшов до неї й поклав долоню на голову, як кладуть дитині. Мар’яна не ворухнулася. Вона рахувала удари серця, щоб не закричати.

— Відпочивай. У четвер поїдемо до хороших лікарів.

Коли він пішов, Мар’яна просиділа нерухомо ще цілу годину. Потім встала й склала свої речі. Вони вмістилися в один рюкзак і одну сумку. Паспорт, свідоцтво про шлюб, кілька суконь, білизна. Робочі документи лишилися в конторі. Але сіру теку з паперами про частку вона дістала з шафи й поклала на дно рюкзака. Не через гроші й не тому, що розуміла її цінність. Просто там стояло її прізвище.

Микита повернувся близько другої ночі. Він тихо роздягнувся, ліг і швидко заснув. Мар’яна лежала поруч із розплющеними очима до четвертої. Вона любила чоловіка — і це було найважче. Любила добру, невпевнену людину, яка розуміла силу батька, але не вміла їй опиратися. Якщо розбудити його зараз і все розповісти, він зламається ще до того, як зрозуміє, кому вірити.

О четвертій ранку вона вдяглася, взяла сумки й вийшла через задні двері, де не було камери. Липневий ранок був сірий і ясний. Пахло річкою й скошеною травою. Унизу, біля стаєнь, якийсь кінь ритмічно бив копитом у стіну. Мар’яна пішла не дорогою, а знайомою з дитинства стежкою вздовж берега.

До старої вулиці було близько трьох із половиною кілометрів. Будинки там стояли як доведеться, повертаючись вікнами до річки. Між ними росли старі верби. Третій від краю будинок був маленький, на три вікна, з вохристою обшивкою. У дворі замість гаража тягнувся довгий сарай із залізною трубою й широкими дверима.

Мар’яна прийшла ще до шостої й сіла на лавку біля хвіртки. Стукати в такий час вона не наважилася. Сиділа й дивилася, як над водою піднімається пара. О пів на сьому двері відчинилися. На ґанок вийшла невисока пряма стара в ситцевому халаті й чоловічих калошах на босу ногу. Коротко підстрижене волосся було біле, очі — майже прозорі.

— Ти чия? — спитала вона.

— Мар’яна Луньова. Таїсіїна донька.

Домна Прокопівна постояла, вдивляючись у неї.

— Зрозуміло. Таїсіїна. Заходь.

— Мене Зоя Пантеліївна прислала.

— І це зрозуміло. Вона до мене дарма не посилає.

Домна Прокопівна не стала розпитувати. Нагодувала гостю гречаною кашею з молоком, показала дальню кімнату із залізним ліжком і сказала лише одне слово:

— Живи.

Потім пішла до сараю. Виявилося, там містилася шорна майстерня. Мар’яна чула про стару, яка шиє збрую, і знала, що деякі конюхи із заводу потай носили до неї на лагодження вуздечки. Фабричні були із синтетики й швидко рвалися, а зроблені старою шкіряні підпруги й потники служили втричі довше.

На стінах майстерні висіли оголів’я, нагрудники, недоуздки, шлеї й кільця ременів. Повітря було густе від запаху вичиненої шкіри, воску й дьогтю. На верстаку лежали пробійники, пряме й криве шило, круглий ніж, лляні нитки й брусок шевського вару. Посередині стояв дерев’яний затискач на ніжках…