Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Раїса підвела голову. Обличчя її було змучене.

— У новому журналі на цьому місці стоїть мерин Байкал. Він був на місці й має важку вдачу. Тепер усе сходиться. Нема до чого причепитися.

— Навіщо ж ви переписали?

— Бо мені сорок два роки, у мене двоє дітей і чоловік на візку, — криво всміхнулася Раїса. — Я переписала й три ночі не спала. А потім почула про тебе.

Вона дістала з-під плаща пакет, обмотаний липкою стрічкою, і поклала на стіл.

— Мені звеліли віднести стару книгу до архіву. Я віднесла. Тільки не ту.

Під стрічкою лежав справжній журнал ветеринарного обліку за минулий рік. Не копія, не фотографії, а сама книга з підписом Стужева під записом про кобилу, якої не було на заводі.

Мар’яна дивилася на потерту обкладинку й не відразу наважилася торкнутися її. До цієї миті всі підтвердження стосувалися того, що сталося з її тілом: термін вагітності, виписка Микити, прокол, зникла пам’ять. Журнал уперше показував дію іншої людини після тієї ночі. Запис довелося переписувати не через чутки й не через її заяву — вимога документів з’явилася значно пізніше. Отже, хтось заздалегідь розумів, що стара сторінка небезпечна.

Раїса принесла не лише книгу, а й власний страх, подоланий рівно настільки, щоб передати її. У неї лишалися чоловік, діти й робота, якими Стужев міг тиснути. Мар’яна бачила, чого варті три безсонні ночі після переписування. Тому не стала вимагати від фельдшерки красивих слів чи вибачень. Оригінал на столі говорив за неї.

Заяву подали шістнадцятого жовтня не до місцевого відділку, а відразу до слідчого управління обласного центру. Черемних наполіг на цьому: в маленькому місті надто багато посадовців були пов’язані зі Стужевим особисто.

Справу передали молодому слідчому Тагіру Ільясову. Він прочитав матеріали й не став створювати хибних очікувань. Минуло пів року. Слідів на тілі немає. Експертизу одразу не робили. Свідків немає, а сама потерпіла нічого не пам’ятає. Такі справи часто не доходять до суду.

— А що доходить? — спитала Мар’яна.

— Папір і біологія.

Ільясов говорив без жорстокості, але кожне його слово відділяло пережите від того, що можна довести. Мар’яні хотілося заперечити, що вісім відсутніх годин реальні, що страх Регини й візит Стужева після дослідження не могли бути випадковістю. Слідчий цього не заперечував. Він лише пояснював, що суду знадобляться факти, які існують незалежно від її пам’яті й чужого жалю.

Слова про папір і біологію вперше дали Мар’яні право не заповнювати провал здогадками. Вона точно пам’ятала чашку й ранок; між ними не було нічого. Відсутність спогадів лишалася частиною того, що сталося, але докази мали існувати незалежно від її пам’яті: у журналі, датах, медичних висновках і чужих діях.

Папір лежав перед ним. Справжній журнал сам по собі ще не доводив насильства. Але в зчепленні з іншими матеріалами він змінював усе. Були незалежні документи про те, що кобилу Стрілку вивезли двома днями раніше й повернули лише в травні. Був запис про списання двох ампул на цю кобилу. Був підпис, який належало перевірити в почеркознавця. Була надіслана заводом виписка з нової книги, де ту саму дату прив’язали до іншого коня. І були свідчення Раїси про те, хто і коли звелів їй переписувати журнал.

— Переписування — це вже дія, — сказав Ільясов. — Вона потребує пояснення. І доброго пояснення в нього немає.

Із біологією було складніше. Черемних не хотів чекати пологів три місяці. За цей час могла раптово проявитися турбота про здоров’я вагітної невістки. Наприкінці жовтня Мар’яну відвезли до приватної лабораторії, де з її крові виділили фрагменти ДНК дитини. Попередній результат не міг замінити судову експертизу після пологів, але міг показати слідству, куди дивитися…