Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Ніхто з працівників не просив Мар’яну їх рятувати. Серед них були люди, які ще недавно плювали їй услід, повторювали плітки й відверталися на вулиці. Домна Прокопівна прямо спитала, навіщо утримувати для них завод, якщо можна забрати гроші й більше ніколи туди не повертатися.

— Нехай працюють, — відповіла Мар’яна. — Я не він.

Цієї фрази їй вистачило. Вона не хотіла будувати справедливість за правилами Стужева, де будь-яке рішення мало перетворювати інших на боржників. Працівники зберегли місця не заради вдячності Мар’яні. Просто їхня праця не дорівнювала провині господаря.

Минув ще рік. Сарай біля старого будинку перекрили й заново обшили дошками. Лише обвуглений кут Домна Прокопівна веліла лишити як був. Чорне дерево не заважало роботі, але нагадувало, скільки разів одне приміщення вже намагалися відібрати в них страхом.

Усередині з’явилася друга лампа й другий станок із затискачем для шорного шва. На стіні висіли лекала, біля вікна стояли банки з воском, на полицях лежали згорнуті ремені. Замовлення надходили із сусідніх країв і далеких міст. Справжня шкіряна збруя все ще була потрібна, а майстерень, де вміли робити її вручну, лишилося зовсім мало.

Домні Прокопівні йшов вісімдесят перший рік. Зір підводив, тому сама вона майже не шила. Зате щодня сідала поруч, брала готову річ, обмацувала край і підносила шов до світла. Іноді повертала роботу одним словом:

— Переший.

А іноді довго мовчала, потім клала виріб на стіл.

— Тепер не соромно.

Від цієї похвали Мар’яна, як і раніше, випростувалася, мов учениця.

Таїсії було майже два роки. Вона ходила майстернею, тримаючись за ніжку верстака, збирала обрізки шкіри й намагалася загортати їх у ганчірки. Іноді встигала спробувати сиром’ять на зуб, і тоді пахла дьогтем і воском. Дівчинка була світла, вилицювата, з трохи відстовбурченими вухами. А сміялася голосно й без жодного страху — так сміялися жінки в родині Луньових.

Домна Прокопівна вдавала, що сердиться, коли Тася розтягувала обрізки. Дівчинка переносила їх майстернею зі зосередженістю справжньої працівниці, тримаючись за ніжку верстака, а деякі намагалася гризти. Мар’яна дивилася на неї й чула той самий гучний, безстрашний сміх, який пам’ятала в жінок родини Луньових.

Мар’яна більше не шукала в її обличчі часток і відсотків. Вона бачила, як Тася сердиться, коли падає вежа з дерев’яних котушок, як підтискає губу перед сльозами, як тягнеться до Домниних окулярів. Кожен день додавав до її обличчя не схожість із кимось, а власне життя.

Зоя Пантеліївна вийшла на пенсію в червні. Щосуботи вона приїздила з пирогами, бурчала на холодну підлогу й перевіряла, чи не надто Мар’яна втомлюється. Білого халата вона більше не носила, але звичка дивитися уважніше за інших лишилася. Тася зустрічала її біля хвіртки й одразу тяглася до сумки.

Наїля через суд домоглася виправлення фальшивої причини звільнення й невеликої виплати. Вона приїхала показати рішення. Тримала аркуш обома руками, як випускне свідоцтво, яке нарешті дозволяє вийти з минулого. Грошей було небагато, і вісім утрачених років вони не повертали. Але офіційний запис більше не називав її злодійкою.

У жовтні знову йшов дощ. Краплі стукали по новому навісу, вода стікала з воріт у вузьку канаву. Мар’яна працювала біля станка, коли помітила біля хвіртки чоловіка. Він стояв із непокритою головою й не наважувався зайти.

Це був Микита.

За три роки він змінився. Тримався рівніше й дивився в очі, але у волоссі вже з’явилася сивина, хоча йому було лише тридцять. Мар’яна вийшла у двір. Під навіс покликала, до хати — ні…