Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Мар’яна виросла на іншому краю села. Її мати Таїсія Луньова працювала конюхом і померла в сорок один рік, бо надто довго відкладала поїздку до лікаря. Батько пішов, коли доньці було чотири, і лише зрідка надсилав листівки з якогось промислового міста. Із шістнадцяти років дівчина жила сама в старому глинобитному будинку з просілим кутом.

Коні були її єдиною зрозумілою опорою. У дитинстві вона бігала за матір’ю на стайню, у чотирнадцять уже чистила денники за гроші, а в сімнадцять її взяли на завод. Спершу їй довіряли найпростішу роботу. Потім помітили, що вона не ламає тварину під себе, а терпляче домагається її довіри. Мар’яна могла сорок хвилин простояти в деннику поруч із наляканим жеребцем, не намагаючись його торкнутися. За тиждень він ходив за нею коридором, як собака.

До двадцяти одного року Мар’яна стала берейторкою і готувала молодих коней під сідло. Заробляла скромно, але їй вистачало на фарбу для лиштв і новий шифер. Вона не збиралася заміж і взагалі рідко зазирала далі найближчого місяця. Рання звичка ні на кого не сподіватися зробила її спокійною й мовчазною.

Син Стужева повернувся після інституту влітку. Микиті було двадцять чотири. Він виріс високим, худим і сутулим, влучно й дотепно говорив про людей, але розмовляти з ними боявся. Коней він теж остерігався. Батько вважав це ганьбою й звелів Мар’яні навчити Микиту триматися в сідлі так, щоб син конезаводчика не виглядав мішком.

Усе виходило, поки до манежу не приходив Аркадій Віталійович. Він не робив зауважень, лише ставав біля огорожі. Микита відразу ціпенів, кінь відчував його страх і починав нервувати. Батько спостерігав, потім вимовляв коротке «ну-ну» й ішов. Після його відходу Микиту ще хвилин двадцять трусило.

Одного разу Мар’яна не витримала:

— Не дивися на нього. Дихай. Кінь чує твоє дихання раніше, ніж повід.

Микита подивився на неї так, ніби йому вперше дали корисну пораду, а не чергову оцінку. Із цього й почалася їхня близькість.

Вони зустрічалися півтора року. Їздили верхи до річки, сиділи в Мар’яниному старому домі, їли смажену картоплю, поки Микита лагодив проводку. Він розповідав про матір, Регіну Львівну. Колись вона грала на фортепіано й мріяла вчитися музики, але вийшла за Стужева і за двадцять п’ять років перетворилася на бездоганно доглянуту й дуже тиху жінку. Власним домом вона ходила так обережно, ніби в сусідній кімнаті хтось спав.

— Вона не нещасна, — казав Микита. — Просто звикла.

Мар’яна питала, до чого можна так звикнути, але він відповідав не відразу. Батько, пояснював він потім, нікого не бив і не погрожував. Його спосіб був іншим. Він садовив людину навпроти й міг годину ставити їй спокійні запитання. Наприкінці розмови та вже відповідала не те, що думала, а те, чого від неї чекали. І йшла з упевненістю, що все вирішила сама.

— Він не змушує, — сказав якось Микита. — Він улаштовує все так, що ти сам робиш потрібний йому вибір.

Тоді Мар’яна не зрозуміла, чому від цих слів у Микити так змінюється обличчя. Вона знала, який вигляд мають грубість, голод і несправедливість. Зло, яке говорить тихо й усміхається, у її досвід іще не входило…