Точка неповернення: несподіваний фінал однієї рятувальної операції в глушині!

— Що? — тихо спитала Агафія. Мар’я дивилася на розсипаний звіробій. Руки вона прибрала за спину.

— Болить, — сказала вона нарешті. — Ніби тягне. Зсередини.

Вона говорила про це з тим самим виразом, з яким повідомила б, що надворі йде дощ. Просто факт. Агафія нахилилася, зібрала траву, поклала назад на полицю.

Вона думала про матір Мар’ї, ту, яку дівчинка згадала коротко, майже без виразу. «П’є. Позбавили прав, коли мені було вісім».

За цим «коли мені було вісім» Агафія чула щось таке, що не вміщалося в коротку фразу. Мар’я в дитинстві, маленька, років п’яти чи шести, сиділа в кутку кухні, поки мати плакала за столом. Агафія не бачила цього, але знала так само виразно, ніби бачила.

І мати казала щось таке, чого діти не повинні чути ніколи, щось про те, навіщо взагалі народилася, навіщо прийшла в цей світ, навіщо заважає. А дівчинка сиділа в кутку й мовчала, бо плакати не було навіщо, все одно ніхто не прийде. Агафія випросталася й подивилася на Мар’ю.

— Добре, — сказала вона рівно. — На сьогодні досить.