Точка неповернення: несподіваний фінал одного розкішного святкування

«Льошо…»

«У тебе нога, як у мерця!» — він майже кричав. «Як у трупа! Ти… ти жива взагалі?»

Якби ситуація не була такою жахливою, Марина б розсміялася. Але їй було не до сміху. Сльози котилися по щоках, а голос зник.

«Маринко…» — він кинувся до неї, схопив за плечі. «Скажи щось, чому ти мовчиш? Що сталося? Тобі зле? У тебе… у тебе нога відмирає?! Це гангрена?! Потрібен лікар!»

«Льошо…»

«Швидку! Треба викликати швидку!» Він заметався кімнатою в пошуках телефону.

«Льошо, стій!» — вона нарешті знайшла голос. «Стій! Це не гангрена!»

Він завмер. «А що тоді?»

І тут у двері загупали.

«Льошо! Олексію! Що сталося?!» — голос його матері. «Ми чули крик!»

«Відчини двері, синочку!» — це вже тітка Валя. «Що з Мариною?!»

Марина закрила обличчя руками. Ось і все. Її кошмар збувався. Зараз сюди вдеруться всі. І всі дізнаються.

І Олексій… Він піде. Як Костя, як усі інші. Скаже, що я його обдурила.

Олексій підбіг до дверей. «Мамо, там…»

«Я не знаю. У неї нога…»

Він розчахнув двері. Коридор був повен людей.

«Де вона? Що з нею?»

«Швидку викликали?!»

«Вона жива?»

Голоси злилися в один гул. Марина сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і дивилася на цей хаос порожніми очима. Ось і все. Кінець казки.

Потім з’явилися лікарі. Старший, із сивиною в бороді, присів поруч із нею.

«Дівчино, ви мене чуєте? Що у вас із ногою?»

Вона мовчала.

«Покажіть ногу, будь ласка, мені треба оглянути».

Міша протиснувся крізь натовп, його обличчя було біле.

«Усім вийти!» — його голос пролунав, як удар батога. «Це сімейна справа!»

Гості неохоче відступили. Людмила Петрівна залишилася у дверях, дивлячись на доньку.

«Мариночко…» — прошепотіла вона.

Марина підвела очі. Подивилася на матір, на брата, на Олексія, який стояв біля стіни з обличчям людини, що не розуміє, що відбувається. І на лікаря, який терпляче чекав.

«Це…» — вона ковтнула. «Це… протез…»

Тиша.

«Протез?»