Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Остап не став дивитися. У нього відкрився просвіт — крихітний, єдиний. Оглушений власним пострілом, він кинувся не геть від болота, а до тигра. Вода біля краю болота відразу залила чоботи крижаним болем. Звір майже не реагував. Лише бік його слабо тремтів.

Старий озирнувся в розпачі. Рук не вистачить. Троса немає. Мотузки немає. Лебідки немає.

На березі, напівприхована мокрою травою, лежала тонка суха осика, повалена вітром. Один її кінець майже торкався води. Остап ухопився за стовбур і потягнув. Дерево виявилося важким, слизьким, але відчай додав сили. Він підтяг осику до краю й штовхнув у бік тигра.

Комель пішов у багнюку, зате стовбур ліг по поверхні, як вузький, ненадійний міст. Тигра він не витримає. Але, може, витримає людину.

Остап ступив на мокру деревину, балансуючи сокирою, мов жердиною. Позаду гриміли постріли й ревів ведмідь. Попереду був лише смугастий бік, до якого лишалося кілька кроків. Колода прогиналася, вода під нею булькала. Старий дійшов до середини, простягнув руку до загривка тигра.

У цю мить звір розплющив очі.

Каламутні, затягнуті болем, але все ще живі. Із його горла вийшло низьке застережливе гарчання. Передня лапа, доти нерухома, різко ковзнула по колоді. Кігті прокреслили в мокрій деревині глибокі борозни за кілька пальців від чобота Остапа.

Він смикнув ногу назад, хитнувся й ледь не зірвався в чорну воду. Колода жалібно скрипнула. Тигр не підпускав. Він не розумів допомоги. Він бачив лише істоту, що наближалася, і захищався останнім залишком сили…