Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Остап зрозумів: усе зійшлося в одну точку. Перед ним шатун. У трясовині тигр. За спиною людина, якій чуже співчуття. І він сам, старий інспектор із руками, що тремтіли від утоми, затиснутий між чужими смертями.

Перед очима знову постало обличчя Ганни. Цього разу він не дозволив спогаду зламати себе. Навпаки, той став твердим, як лід. Якщо сьогодні йому судилося лягти тут, біля проклятої трясовини, він не піде тихо.

Він побачив усю галявину як дошку, на якій стояли чотири фігури: ведмідь, тигр, Коршун і він сам. Виграти чесно було неможливо. Залишалося перекинути дошку. Він не сподівався прорахувати все до кінця. У таких місцях точність належить лише смерті. Але він міг дати поштовх, змусити страх, біль і лють ударити в один бік, а сам — устигнути зробити те, заради чого повернувся.

Ведмідь зробив крок уперед. Його лапа провалилася в м’який край болота, багнюка чвакнула. Цей звук став для Остапа сигналом.

Він різко підкинув рушницю, але спрямував стволи не у ведмедя й не назад, де ховався Коршун. Він опустив їх униз, під кутом, у мерзлу землю між собою і звіром, заплющився й натиснув одразу на обидва спуски.

Дуплет розірвав сутінки.

Два заряди дробу вдарили в промерзлий торф, знявши фонтан чорної багнюки, крижаної крихти й води. Усе це хлюпнуло в морду шатуна й у бік лісу, де стояв Коршун. Ведмідь заревів уже не від злості, а від раптового сліпого болю. Багнюка й крижані уламки вдарили йому по очах, збили ціль. Він більше не бачив тигра. Він бачив рух у деревах, звідки прийшли вогонь і удар.

І він кинувся туди.

Із підліску вирвалася лайка, потім клацнув карабін. Один постріл, другий. Шатун нісся навпростець, ламаючи кущі й молоді деревця, а Коршун був змушений прийняти бій, якого не хотів. Два хижаки — один звір, другий людина — зчепилися в темніючому лісі…