Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Остап завмер на тремтячій колоді, відчуваючи, як під підошвами повільно йде вниз сира деревина. Серце гупнуло кудись у живіт. Один хибний крок — і болото зімкнеться вже над ним. Тигр знову важко видихнув, але лапу не підняв. Його гарчання було не нападом, а останньою стіною, яку дика істота ставила між собою і всім світом.

І раптом Остап зрозумів, що весь цей час помилявся. Він думав про силу: чим зачепити, чим витягти, як перебороти вагу тіла й хватку трясовини. Але зараз у нього не було ні заліза, ні настилу, ні лебідки. А перед ним був не вантаж і не здобич. Перед ним була істота, яка до смерті боялася будь-якого дотику.

— Тихо, смугастий, — сказав він хрипко.

Власний голос видався чужим. Остап змусив себе говорити рівніше, нижче, спокійніше, як колись говорив із переляканим конем, що застряг у тісних воротях.

— Тихо. Я не по тебе прийшов. Не зачеплю. Допомогти хочу, чуєш? Не марнуй сили. Дихай.

Він не знав, чи розрізняє тигр слова. Найімовірніше, ні. Але інтонацію звірі розуміють краще за людей. У голосі не мало бути ні виклику, ні страху, ні наказу. Лише рівна, терпляча присутність поруч. Остап сам здивувався, як багато в цьому тихому бурмотінні було звернено не до тигра, а до нього самого. Він ніби вмовляв власну давню ненависть відступити ще на один крок і не заважати рукам робити те, що вже вибрало серце.

Позаду знову гримнув постріл. Потім пролунав рик — протяжний, надломлений, сповнений болю. Бій у лісі ще тривав. Остап не обернувся.

Однією рукою тримаючись за колоду, другою він почав розстібати промоклу стьобану куртку. Вітер одразу заліз під сорочку, обпік спину холодом, але старий майже не відчув цього. Куртка була єдиним, що могло стати хоч якоюсь петлею. Він зняв її, поклав на колоду, спробував відірвати рукав. Тканина трималася міцно. Тоді Остап дістав із кишені мисливський ніж, зробив короткий надріз і, затиснувши край зубами, смикнув щосили.

Тканина тріснула. У руках лишилася довга смуга брезенту з ватою всередині. Не трос, не мотузка — жалюгідна, мокра, але все ж надія.

— Отак, — бурмотів він, зав’язуючи широку петлю, щоб вона не душила звіра, а лягла на плечі. — Зараз спробуємо. Тільки не бий. Не треба. Я ж теж уже не залізний.

Тигр дивився на нього. Гарчання стихло. У каламутних бурштинових очах не з’явилося вдячності — цього Остап і не чекав. Але в них ніби поменшало сліпої тривоги. Звір був надто змучений, щоб опиратися кожному рухові.

Тим часом у лісі добігала кінця інша сутичка. Коршун зрозумів, що ведмідь не відступить. Карабін бив сильно, але поранений шатун ніби вже не жив звичайним життям — ним рухали біль і лють. Кулі ввійшли в звіра, сповільнили його, але не зупинили відразу. Ведмідь навалився, збив людину з ніг. Коршун устиг відкинути карабін і вихопити довгий ніж. Він був готовий до ближнього бою — до того останнього прийому, який завжди тримав у запасі.

Глухий, захлинений хрип прокотився між деревами. Потім щось важке впало. Ще кілька секунд ліс здригався від вовтузні, ламаних гілок і приглушених ударів. Потім стало тихіше.

Остап не бачив, що Коршун, придавлений тушею, усе ж вижив. Не бачив, як той, із перекошеним від болю обличчям, вибирається з-під мертвого звіра. Як тримає зламану руку притиснутою до боку, як знаходить карабін, перевіряє затвор і, хитаючись, повертається до болота. У свідомості Коршуна лишалися тільки старий і тигр.

Остап ступив із колоди в багнюку поруч зі звіром. Крижана вода обпекла ногу до коліна. Болото відразу потягло чобіт униз, але він утримався, впершись стегном у стовбур осики.

— Ну давай, хлопче, — шепотів він. — Востаннє допоможи мені. Я сам не впораюся.

Він повільно, дуже повільно накинув петлю на шию й плечі тигра. Звір здригнувся всім тілом, але не вдарив. Остап затягнув тканину так, щоб вона не тиснула на горло, перекинув вільний кінець через колоду, перетворюючи її на грубий блок, і почав вибиратися назад на берег.

Кожен рух давався важко. Чоботи хлюпали повною водою, пальці не слухалися від холоду. Діставшись до купини, Остап обмотав кінець рукава навколо долонь, уперся ногами в землю й потягнув.

— Пішов, — видихнув він. — Давай же. Ще трохи.

Тканина натяглася, жалібно затріщала. Тіло тигра зсунулося на крихітний вершок. Потім іще на один. Болото не хотіло віддавати свою здобич. Воно чвакало, присмоктувалося, тягло назад, як жива паща. Остап тягнув знову й знову, відчуваючи, як горить спина, як у плечах ніби рвуться сухожилля, як кров стукає у скронях. Іноді здавалося, що звір не рухається зовсім, що всі зусилля йдуть у холодну порожнечу. Тоді він дивився на одну смугу на мокрій шерсті й тягнув, поки вона не зміщувалася хоча б на товщину пальця.

Показалися могутні плечі. Передні лапи, налиті водою й багнюкою, ковзнули до берега. Ще ривок. Ще. У лісі остаточно стихло. Така тиша буває тільки після пострілів, коли навіть вітер ніби чекає, хто лишився живий.

І в цій тиші з-за темних дерев вийшов Коршун…