У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

— Ви боїтеся записів, — сказала Марія.

Обличчя Ольги на мить застигло.

— Що?

— Наталія написала: «Оля боїться записів». Що там? На флешках?

Ольга повільно всміхнулася.

— У вас нічого не вийде.

— Вийде.

— Ви навіть не знаєте, де ця Ліза.

Марія мовчала.

Ольга нахилилася до неї й прошепотіла:

— А я знаю.

Від неї пахло дорогими парфумами й жуйкою. Марії раптом стало страшно так сильно, що заніміли губи.

— Де вона?

— А оце вже не ваша справа.

Ольга розвернулася й пішла, цокаючи підборами по розбитій плитці.

Того вечора Марія вперше зірвалася. Замкнулася у ванній, увімкнула воду й сповзла по стіні на килимок. Плакала так, що боліли груди. Їй було соромно за слабкість, за те, що вона втомилася бути правильною, сильною, розсудливою. Хотілося кинути все: документи, Лізу, справедливість. Продати що можна, поїхати в орендовану кімнату, аби тільки ніхто більше не дзвонив, не погрожував, не шепотівся за спиною.

У двері ванної тихо постукали.

— Мамо?

Марія швидко вмилася, але голос усе одно тремтів.

— Зараз вийду.

— Барсик приніс щось.

Вона відчинила двері. Соня стояла босоніж, у руках тримала той самий синій брелок від ключа, знайдений у стіні.

— Він грався з ним, а потім ключ випав із брелока. Там усередині був папірець.

Марія взяла брелок. Пластиковий корпус справді розкривався. Усередині, в крихітній порожнині, лежала згорнута смужка паперу. Чорнило вицвіло, але адреса електронної пошти й пароль читалися.

— Мамо, це важливо?

Марія відчула, як серце вдарило в ребра.

— Дуже.

У пошту вони зайшли з ноутбука Дмитра. Він сидів поруч, не втручаючись, тільки подав зарядку, коли батарея замиготіла червоним. Скринька належала Наталії Коваленко. Вхідних було небагато: листи з поліклініки, соціального центру, від нотаріуса, старі фотографії. У надісланих — кілька листів самій собі. Тема одного: «Ліза. Головне».

Усередині був вкладений файл і короткий текст: «Якщо забуду пароль, Таня знає брелок. Оля не повинна побачити».

Файл виявився аудіозаписом.

Марія натиснула відтворення.

Спершу шелест. Потім голос Наталії — слабкий, хрипкий:

— Олю, не треба при Лізі.

Інший голос, різкий, роздратований:

— Та до чого тут Ліза? Ви взагалі розумієте, скільки грошей коштує доглядальниця? Ліки? Я все це оплачую.

— Я просила не оплачувати. Таня допомагає.

— Таня скоро сама ляже. Тітко, годі вдавати святу. Квартира має лишитися родині.

— Ліза — моя родина.

Пауза. Потім удар — здається, долонею по столу.

— Вона ніхто! Її мати покинула. Ви через чужу дитину мене без спадку лишаєте?

Голос Наталії здригнувся:

— Я заповіт зробила. Не змушуй мене…

— Заповіт? — Ольга засміялася. — Який заповіт? Ви завтра не згадаєте, куди окуляри поклали. Я приведу лікаря, він напише, що ви недієздатна. І опіка забере вашу Лізочку так, що ви більше її не побачите.

Марія сиділа нерухомо. Дмитро зблід.

Далі запис уривався, ішов смугами. Потім знову голос Ольги:

— Підпишете довіреність — будете бачити дитину. Не підпишете — залишитеся сама зі своїм котом.

На задньому тлі плакала дівчинка.

Соня, яка стояла біля дверей, затулила вуха руками.

— Вимкни, — сказала вона.

Марія натиснула паузу…