Усе місто обговорювало виття собак на старому кладовищі. Сюрприз, який чекав на мене після детального розбору нічного відеозапису

— Тобі давно місце на кладовищі! Майже дев’яносто років, а ти все повзаєш. Ні собі життя, ні людям. У моїх друзів старі вже давно квартири залишили, а я все чекаю й чекаю. Нам зі Свєткою скоро по п’ятдесят, а жити ніде. По найманих кутках тиняємося. Купити нема за що. А тобі квартиру безплатно дали. Краса! Значить так: даю тобі останній рік. Думай. Або будинок для літніх, або рай.

— Вадичку, але ж я ще жива, — прошепотіла Марія Петрівна. — Мене до раю поки що не приймуть.

— Не доводь до гріха, — зло процідив він. — Іди по-доброму. А то голодом заморю, ще гірше буде. І не здумай до поліції бігти. У мене там такі знайомі, тобі й не снилося. Мені допоможуть, не тобі.

Марія Петрівна розридалася від приниження й безсилля. Онук поїхав, а вона залишилася сама зі своїм страхом. Навіть розповісти не було кому. Подруги-сусідки, з якими вона колись дружила, давно померли або роз’їхалися. Цього року Марії Петрівні виповнилося вісімдесят вісім.

Хто б міг подумати, що наприкінці життя її найвірнішими друзями стануть звичайні дворові собаки. Першого пса, худого й майже безживного Барса, вона знайшла біля сміттєвих баків рік тому. Він був такий слабкий, що не міг підвести голову. Марія Петрівна виходила його і вигодувала.

Потім з’явилися ще троє — Лада, Граф і Рудик. Вони теж гинули на вулиці від голоду й холоду. Старенька не змогла пройти повз. Вона лікувала їх, годувала, витрачала на них майже всю свою невелику пенсію.

Собаки відповідали їй тим, чого вона вже давно не отримувала від людей: ласкою, відданістю і справжньою любов’ю. З ними Марія Петрівна коротала дні й не почувалася такою самотньою.

— Дякую вам, мої хороші, — казала вона, гладячи своїх улюбленців. — Хоч ви мене не покинули.

Сусіди, щоправда, її доброти не розуміли….