Усе місто обговорювало виття собак на старому кладовищі. Сюрприз, який чекав на мене після детального розбору нічного відеозапису

Раніше Григорій завжди вставав рано, а потім і Андрій перейняв цю звичку. Чоловік часто казав: «Якщо довго спати, можна все життя проспати. Часом не можна розкидатися. Він безцінний».

— Ось, рідні мої, — прошепотіла Марія Петрівна біля пам’ятника. — Я прийшла. Тепер завжди буду поруч.

По її зморшкуватих щоках потекли сльози. Стільки років минуло, а вона й досі пам’ятала кожну секунду того дня, коли стояла тут і проводжала найдорожчих людей в останню путь.

Увесь день вона працювала біля могил, хоч вони й без того були доглянуті. Протирала пам’ятник, прибирала траву, поправляла квіти й тихо розмовляла з рідними.

— Геть утома, — сказала вона сама собі, ледь тримаючись на ногах після роботи.

Марія Петрівна все життя була працьовитою і ніколи не скаржилася на тяжку працю. Не збиралася скаржитися й тепер. Єдине, що її тривожило, — де можна помитися і привести себе до ладу. Вона не хотіла перетворюватися на брудну, спітнілу безхатченку. Але й тут знайшла вихід.

Неподалік була невелика нічліжка для нужденних, а поруч — вокзал, де можна було вмитися. Саме туди вона й збиралася піти.

— Ходімо, мої хороші, — сказала Марія Петрівна собакам.

І всі п’ятеро мовчки попрямували до виходу з кладовища.

Повернулися вони вже затемна. У темряві легше лишитися непоміченими.

— Ну що, час влаштовуватися на нічліг, — тихо сказала старенька…