Усе місто обговорювало виття собак на старому кладовищі. Сюрприз, який чекав на мене після детального розбору нічного відеозапису

Вона дістала з сумки стару ковдру, розстелила її на траві біля пам’ятника. Зверху накрилася тонкою накидкою. Ось і вся постіль.

Марія Петрівна обережно лягла. Собаки влаштувалися довкола неї з усіх боків, притискаючись теплими тілами, щоб захистити господиню від нічної прохолоди.

Заснула вона легко, майже як дитина. Уві сні їй здалося, що поруч сидять чоловік і син.

— Машенько, здрастуй, — сказав Григорій. — Бачу, як тобі тяжко. Але ти в мене сильна. Завжди давала собі раду з бідою. І тепер даси, рідна. До нас тобі ще рано. Скоро сама зрозумієш чому. Усе буде добре.

— Матусю, ми тебе любимо, — озвався Андрій. — Живи, рідна. Ми будемо поруч і будемо тебе оберігати. Прости, що тобі довелося стільки страждати. Скоро закінчиться ця чорна смуга. Дуже скоро. У твоєму житті ще буде радість. А потім, коли прийде час, ми знову будемо разом.

Коли Марія Петрівна розплющила очі, їй на мить здалося, що вона вже в раю. Над нею розкинулося яскраво-блакитне небо, сонце м’яко зігрівало обличчя, а на душі було так спокійно й світло, ніби сам Господь торкнувся її руки.

Лише коли поруч заворушилися собаки, розминаючи затерплі лапи, старенька зрозуміла: вона все ще тут, на землі. Але відчуття спокою, благодаті й тихої радості залишилося…