ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Ніч вони провели на ногах. Із одного двору переходили в інший крізь густий вересневий туман. Данило оглядав худобу, нюхав корм, велів розводити розчин, промивати, зігрівати, не давати тваринам різко вставати. Мирон тримав корів, що билися, з такою силою, що люди тільки перезиралися. Семен бігав до криниці й назад, обпікаючи руки теплими відрами й не відчуваючи втоми.

Ганна весь час була поруч. Вона тримала ліхтар, подавала чисті ганчірки, заспокоювала бабів і, головне, стояла між своїми людьми й селом як жива стіна. Вона бачила, як змінюються обличчя сусідів: підозра ще не зникала, але в ній з’являлися тріщини, а крізь них проступав подив.

Під ранок вони дісталися до двору діда Омелька. Його корова була слабша за всіх. Після промивання вона довго лежала нерухомо, і старий уже почав шепотіти молитовні слова собі під ніс. Але потім тварина розплющила очі й спробувала лизнути Данилову руку.

— Жива, — прошепотів дід, хапаючись за стіну. — Жива, рідненька.

Коли сонце піднялося й туман почав розходитись, Данило, Мирон і Семен сиділи на призьбі біля Омелькової хати. Вони були чорні від кіптяви, гною й поту. У Данила тремтіли пальці — не від страху, а від страшного напруження ночі. До них підійшов Прокіп, той самий, що ввечері готовий був зустріти їх вилами. Він довго м’явся, потім простягнув Данилові пачку цигарок.

— Куріть, чоловіки. Це… дякую. Параска там пиріг поставила. Зайдіть, поїжте.

Данило подивився на цигарки, потім на Прокопа. Не взяв. Тільки кивнув повільно.

— Ми до Климентіївни підемо. Нас там робота чекає.

Село дивилося їм услід. Але ворота тепер не грюкали, собаки не рвалися з ланцюгів. Люди проводжали їх мовчки, і це мовчання вже не було колишнім. За одну ніч троє колишніх вигнанців зробили для своїх імен більше, ніж за всі тижні важкої праці в Ганни. Вони перестали бути чужою небезпекою й стали тими, чиї руки пахли дьогтем, ліками й порятунком…