ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Вересень у лісистому передгір’ї пахне холодним залізом, прілим листям і вологою корою. Уранці тумани лягали так густо, що село здавалося самотнім островом посеред молочного моря. Сонце пробивалося тільки до дев’ятої, золотило верхівки сосен, але в низинах, біля річки, сирість трималася майже до полудня.

Для Ганниного господарства це був найгарячіший час. Картопля вже лежала в погребі рівними купами, розсортована Данилом так акуратно, ніби він розкладав деталі механізму. Паркан стояв рівно, свіжо, впевнено. Сарай, перекритий Мироном, більше не просідав і не лякав її нічним потріскуванням. Але в селі повітря важчало не від туману. У ньому висіло лихо.

Почалося все з Парасчиної корови. У четвер тварина не вийшла на випас, надвечір лягла й почала хрипко тягнути повітря. Із ніздрів потяглася жовтувата піна. За два дні подібне сталося в діда Омелька, потім ще в трьох дворах. Селом поповзли страшні слова: зараза, мор, хвороба, від якої вимирає вся худоба. А за словами потяглася й інша, звична тінь — підозра.

— Це вони! — кричала Параска біля криниці, розмахуючи порожнім відром так, ніби воно було доказом. — До їхнього приходу худоба жила, не кашляла! Образилися, що ми їх не прийняли, от і підсипали гидоти у водопій. Ганна пригріла, а вони нам усіх корів під ніж пустять!

Ганна чула це з ґанку. Бачила, як сусіди, завваживши Данила чи Мирона на вулиці, переходять на інший бік. Бачила, як чоловіки знову беруться за вила, ніби забули, чия рука недавно лагодила їм топорища й витягала застряглі вози. Голова господарства Кирило Дем’янович послав гінця по ветеринара, але той застряг десь на розмитій дорозі. До ночі страх став густим, як дим.

Увечері Данило зайшов до хати блідий, із затиснутим у руці старим зошитом, куди він записував, скільки пішло цвяхів, дощок і борошна. Обличчя в нього було не перелякане, а зосереджене.

— Климентіївно, біда не від людей, — сказав він тихо. — Я ходив до Парасчиної корови. Поки вона в конторі скаргу строчила, зазирнув у хлів.

— Ти зовсім глузд утратив? — Ганна сплеснула руками. — Побачили б — на місці закопали.

— Потім сваріться, — відрізав Данило. — Зараз слухайте. Це не та зараза, якою вони лякають. Це отруєння ріжками. Серпень був мокрий і спекотний, на дикому вівсі в низині пішов грибок. Пастух гнав череду саме там. Парасчина корова, видно, наїлася більше за інших. Якщо зараз не промити шлунки, не дати розчину з содою й дьогтем, до ранку половина села лишиться без молока.

Ганна дивилася на нього. В очах Данила з’явилася та сама сталева ясність, яка буває в майстра перед зламаною машиною: ось причина, ось спосіб, зволікати не можна.

— Певен?

— Я при скотному бараці три роки помагав, коли мене з шахти зняли. Цей запах не сплутаю. І тремтіння в тварин таке саме.

Ганна поправила хустку. Іти до Параски зараз — однаково що сунути руку у вовчу пащу. Але корова в селі — це не просто худоба. Це молоко, масло, теля, зима, життя. Без корови сім’я могла скотитися в справжню злиденність.

— Мироне! Семене! — гукнула вона надвір. — Відра, чисті ганчірки, соду зі шафи всю сюди. Дьоготь у сараї. Йдемо до Параски.

Біля Парасчиного двору вже товпилися люди. Чоловіки стояли з сокирами й вилами, баби плакали, діти визирали з-за спин. Коли Ганна з’явилася з Данилом, Мироном і Семеном, натовп настовбурчився.

— Куди прете? — Прокіп, чоловік Параски, ступив уперед, перехоплюючи вила. — Мало накоїли? Забирайтеся, поки цілі!

Ганна не зупинилася. Вона йшла просто на нього, і обличчя в неї було таке важке, що Прокіп сам відступив на пів кроку.

— Закрий рота, Прокопе, — сказала вона неголосно, але так, що почули всі. — Якщо зараз не пустиш Данила в хлів, завтра будеш свою корову на шкуру обдирати. Це не порча й не злий умисел. Це трава з грибком. Ми знаємо, що робити.

— Пустити, — раптом мовив дід Омелько, спираючись на ціпок. — Ганна дарма впоперек села не піде. Ручається — значить, не з порожнім словом прийшла.

Параска стояла біля дверей хліва з білим обличчям. В очах її ще була злість, але під злістю вже проступав жах. Вона мовчки відступила.

Данило зайшов першим. За ним Мирон із відрами, Семен із ганчірками, Ганна з ліхтарем. Усередині стояла душна, важка суміш гною, хвороби й мокрої шерсті. Корова лежала боком, рідко втягуючи повітря, очі в неї були каламутні.

Данило заговорив уже іншим голосом — спокійним, точним, владним.

— Мироне, голову тримай. Семене, розчин розводь, не міцніше. Климентіївно, теплої води треба багато. Прокопе, не стій стовпом, неси ночви.

Прокіп сіпнувся, але підкорився. Параска притисла кулак до рота. Коли вона побачила, як упевнено Данило розкриває пащу тварині, як Мирон утримує важку голову, як Семен, забувши страх, подає йому кухоль за кухлем, злість у її очах здригнулася. На її місці з’явилася крихка, майже дитяча надія…