Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю

У домі Черненків тепер розмовляли впівголоса. Наталія сиділа на дивані, притискаючи до себе альбом із дитячими фотографіями Аліни.

— Там підпис Терещенко, — сказав Роман. — І довідка про відмову матері. Я сам її бачив.

— Ти вірив, бо хотів.

— Ти теж.

— Не смій перекладати це на мене.

— Я намагаюся зрозуміти, як ми могли не спитати більше.

Наталія закрила альбом.

— Бо нам сказали: якщо будемо сумніватися, дитину віддадуть іншим.

— Аліні треба сказати.

— Ні.

— Вона дізнається від чужих.

— Я її мати.

— Саме тому ти не маєш права брехати.

Розмова з Аліною відбулася ввечері. Дівчина прийшла з навчального закладу, кинула рюкзак на стілець і одразу зрозуміла, що вдома щось сталося.

— Чому ви такі?

Роман сів навпроти.

— З’явилася жінка. Вона вважає, що може бути твоєю біологічною матір’ю.

— Що?

Наталія не змогла вимовити й слова. Роман продовжив:

— Ми не знали. Нам сказали, що від тебе відмовилися. Документи були оформлені. Ми вірили.

Аліна смикнула руку, коли Наталія спробувала її взяти.

— Ви хочете сказати, що я не ваша донька?

— Ти наша донька, — прошепотіла Наталія. — Завжди була.

— Тоді навіщо ви це кажете?

— Бо йде перевірка. Старі документи, пологовий, показання…

— Хто ця жінка?

— Марина Ковальчук.

— Вона приходила до вас?

— До мене, — зізнався Роман. — Не до тебе.

— Значить, ви обговорювали це за моєю спиною.

— Ми намагалися захистити тебе.

— Усі завжди так кажуть, коли брешуть.

Аліна втекла нагору й замкнулася в кімнаті.

Наступного дня Марина написала листа від руки. «Аліно, я не прошу тебе обирати мене. У тебе є люди, які тебе ростили. Я хочу лише, щоб ти знала: я не кидала тебе. Мені сказали, що ти померла. Сімнадцять років я приходила туди, де, як мені казали, тебе поховали, і приносила квіти людині, якої там не було».

Вона хотіла передати листа через Романа, але Сивак зупинив.

— Рано. Нехай Черненки самі виберуть момент. Зараз будь-який папір стане тиском.

Марина сховала конверт у сумку.

Андрій тим часом чекати не збирався. У понеділок зранку Роман побачив його біля входу в бюро.

— Нам треба поговорити, — сказав Андрій.

У переговорній він поклав телефон на стіл.

— Марина нестабільна. Після пологів у неї були тяжкі наслідки. Тепер вона знайшла запис і вирішила, що ваша донька — її дитина.

— Вона показувала предмети.

— Речі можна підкинути. Вона вкрала в Аліни зелену щітку.

Роман не змінився на обличчі.

— Звідки ви знаєте, якого вона була кольору?

Андрій замовк на частку секунди.

— Вона сама сказала.

— Мені вона не казала.

— Значить, стало соромно.

— Ви знали, що дитина жива?

— Я знав, що лікарі ухвалили рішення.

— Не уникайте відповіді.

Андрій підвівся.

— Тоді всі зробили вибір. Ви отримали доньку. Ми отримали можливість вижити. Ваша сім’я була щаслива сімнадцять років. Навіщо тепер руйнувати дівчині життя?

Роман підвівся теж.

— Дякую.

— За що?

— За відповідь.

Андрій зрозумів надто пізно.

— Я сказав не те.

— Ви сказали достатньо. Ідіть.

Того ж вечора Роман написав Марині: «Аліна згодна на зустріч. Тільки при нас і вашому адвокаті. Завтра, шоста вечора. Без тиску».