Різне

Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю

Наступного дня Марина прийшла в нейтральний кабінет психологічного центру, який запропонували Черненки. На колінах у неї лежали конверт із листом і маленька коробочка з хрестиком. Сивак сидів поруч, мовчав і не заважав їй дихати.

Двері відчинилися рівно о шостій. Аліна зайшла першою: чорна худі, волосся заправлене за вуха, підборіддя підняте так високо, ніби це допомагало триматися. За нею — Наталія й Роман.

Марина встала, але не зробила кроку.

— Привіт.

— Добрий день, — відповіла Аліна тихо.

Психолог нагадала правила: ніхто не перебиває, ніхто не вимагає рішень, розмову можна зупинити будь-якої миті.

Аліна подивилася на Марину прямо.

— Це ви стояли біля мого навчального закладу?

— Так.

— І щітку взяли ви?

Наталія різко повернулася до доньки.

— Що?

Марина не стала ховатися.

— Так. Я вчинила погано. Мені треба було зрозуміти, чи не сходжу я з розуму. Це не виправдання.

— Ви думаєте, після цього я маю вам вірити?

— Ні. Не маєш.

Аліна збилася, ніби чекала благання, пояснень, спроби натиснути.

Марина відкрила коробочку й поклала на стіл хрестик.

— Це твоє. Я передала його акушерці перед пологами. Просила покласти поруч із тобою, коли ти з’явишся. Потім мені сказали, що тебе більше немає.

Аліна дивилася на хрестик, не кліпаючи.

— Мені не потрібно, щоб ти обирала мене, — сказала Марина. — Я не прийшла забирати тебе з родини. Я прийшла сказати: я тебе не кидала. Я дуже чекала твого народження.

Наталія тихо схлипнула. Аліна взяла хрестик двома пальцями, ніби він міг обпекти.

— Чому ви не знайшли мене раніше?

— Бо повірила тим, хто стояв поруч. Твоєму батькові по крові. Лікарям. Свекрусі. Мені показали документи. Тіла не дали побачити. Я була після тяжких пологів і операції. Потім мені сказали, що дітей у мене більше не буде.

— А тепер?

— Тепер буде офіційна перевірка. Якщо ти колись захочеш сама дізнатися правду, я буду поруч. Якщо не захочеш — я не ламатиму зачинені двері.

Аліна стисла хрестик у долоні.

— Я не знаю, хто ви.

Марина ледве змогла відповісти:

— Я жінка, яка сімнадцять років думала, що поховала доньку. А сьогодні вперше розмовляє з нею живою.

У кімнаті ніхто не рухався. Аліна закрила обличчя руками. Наталія потягнулася до неї, але дівчина відсторонилася.

— Не чіпай. Будь ласка.

Вона опустила руки. На щоках були сльози, але голос втримався.

— Я візьму хрестик. Поки. Це не означає, що я вам вірю.

— Добре.

Аліна підвелася.