Весільний день сина змінився після того, як наречена дозволила собі жорстокий вчинок при всіх

Богдан спробував усміхнутися.

— Тату, може, після танцю?

— Ні.

Ярина нахилилася до нього й щось прошепотіла. Він зблід іще дужче. Мирон відійшов до пульта. Руслан поклав руку на кнопку виводу з телефона. Марта стояла поруч із Леонідом і тримала апарат екраном донизу, як свідчення, яке вже не можна сховати.

Я підняв мікрофон і подивився не на Ярину, а на сина.

— Богдане, я поставлю тобі одне питання. Відповіси правду — я зупинюся на твоїй відповіді.

Зала не дихала. У цю мить я зрозумів, що дороги назад немає навіть для батька, якому хотілося вірити в сина до останньої секунди.

— Твоя мати стоїть біля службових дверей, — сказав я. — Вона не просить подарунків, не просить уваги фотографів і не вимагає скасувати весілля. Вона просить лише одного: щоб її син не називав приниження випадковістю.

Десь біля дальнього столу тихо поставили келих на блюдце. Цей звук прозвучав голосніше за музику.

Богдан зробив крок уперед.

— Тату, не треба так.

— Я ставлю питання. Ти бачив запис? Ти чув, що Ярина перед падінням сказала про стареньку, яка піде сушитися? Ти бачив, як вона зачепила матір плечем? Після цього ти готовий при всіх повторити, що мама сама послизнулася?

— Богдане, — сказала Ярина. Одне ім’я, але в ньому було більше наказу, ніж у крику.

Людмила Романівна підвелася.

— Це неприпустимо. Ви публічно тиснете на сина в день його весілля.

— Ні, — відповів я. — Я публічно повертаю йому вибір, який він уже зробив потай.

Богдан опинився між мною й Яриною. Уже не за її спиною, не поруч із нею, не під її рукою, а сам. Гості це теж побачили. Кілька людей повернулися до Оксани. Вона не дивилася на сина благально, не вмовляла — просто чекала.

— Відповідай, — сказав я.

Він облизнув губи.

— Я не хочу обговорювати це перед усіма.

— Перед усіма ти вже обговорив. Сказав, що мати злякалася.

Ярина вчепилася в його руку.

— Якщо ти дозволиш йому продовжувати, він зруйнує нас.

Богдан заплющив очі. У першому ряду хтось опустив телефон. Біля другого столу перестали усміхатися подруги Ярини. Зала ще не бачила запису, але вже чула головне: наречений боїться відповіді.

— Я відповім, — сказав Богдан. — Але не так. Не під мікрофон.

Ярина полегшено видихнула: він знайшов їй двері.

— А як?

— Нормально. Без тиску. Сімейне не виносять на люди.

— Сімейне не штовхають у багнюку при людях.

Десь тихо ахнули. Не голосно, але мікрофон упіймав подих столів. Богдан почув це й стиснув щелепи.

— Я не відмовляюся вибачитися, — сказав він. — Я прошу дати нам закінчити весілля.

— Тобто спершу гості піднімуть келихи за вашу сім’ю, подивляться танець, привітають вас із майбутньою справою, а потім у кутку ти скажеш матері «вибач»?

— Не перекручуй.

— Я якраз ставлю назад.

Я підняв теку, але не розкрив її.

— Кілька хвилин тому ви вивели на екран мій подарунок як ваш старт. Я мовчав, бо хотів почути від сина правду, а не торг. Зараз ти торгуєшся.

Ярина ступила вперед.

— Ось воно, гроші. Я знала.

— Ні. Гроші почнуться потім. Зараз ідеться про право моєї дружини не бути плямою під вашим першим танцем…