Весільний день сина змінився після того, як наречена дозволила собі жорстокий вчинок при всіх
Поки я говорив із сином, Людмила Романівна підійшла до Леоніда.
— Приберіть техніка від пульта. Він діє не за програмою.
Руслан почув і поклав руку на фейдери, ніби міг захистити екран долонею. Леонід глянув на нього, потім на мене.
— Руслан лишається до кінця блоку.
— Якого блоку? — різко спитала Людмила Романівна.
Керівник не відповів. Іноді нейтралітет починається з мовчання.
Оксана підійшла ближче.
— Ти зараз вийдеш?
— Так.
— Не заради мене однієї.
Я не відразу зрозумів.
— Заради кого ще?
Вона подивилася на Марту, на Руслана, на Мирона, який тримав чужий сценарій.
— Заради тих, кому потім скажуть: «Нічого страшного, усі живі».
У цьому була вся Оксана. Навіть тепер, коли її власний біль намагалися загорнути в серветку й прибрати зі столу, вона бачила чужу ціну.
— Хочеш вийти зі мною? — спитав я.
Вона глянула в залу. Там уже вмикали перші акорди танцю молодих, гості пожвавлювалися. Музика завжди робить вигляд, ніби вирішила проблему.
— Ні. Якщо я вийду поруч, вони дивитимуться, чи пробачила я. Я не хочу бути їхнім виправданням.
— Тоді я скажу сам.
— Не лайся, Тарасе.
— Не буду.
— І не називай її брудними словами.
— Не назву.
— І Богдана не бий так, щоб потім самому було соромно.
Я всміхнувся без радості.
— Він уже зробив достатньо, щоб йому було соромно без моєї допомоги.
Оксана зняла плед і знову накинула мій піджак. У цьому було рішення. Вона не ховала пляму повністю, але й не виставляла себе на жалість. Вона обирала гідність, яка не просить дозволу в зали.
— Скажи правду, — промовила вона. — Але залиш мені право піти першою.
— Залишу.
Мирон піднявся на сцену. Другий мікрофон лежав на бічному столику біля вази. Не схований, не поданий мені в руки — просто залишений там, де випадковість могла стати вибором.
Музика для танцю молодих уже почалася. Ярина зробила крок до Богдана, але Мирон підняв руку.
— Друзі, — сказав він, — перед танцем у нас лишився один важливий сімейний момент. Слово батькові нареченого.
Людмила Романівна різко обернулася.
— Ми це прибрали.
Мікрофон упіймав її фразу. Зала почула не стільки зміст, скільки тон. Кілька гостей перестали плескати. Ярина застигла посеред майданчика. Богдан подивився на мене так, ніби я вже вдарив.
Я взяв другий мікрофон. Він був легкий, майже іграшковий. Але в залі ця маленька річ важила більше за теку з сертифікатом. Мікрофон не робить людину правою. Він лише показує, хто боїться звуку.
Леонід пройшов поруч і тихо сказав:
— Без погроз.
— Без погроз.
Я вийшов не до центру сцени, а до краю танцювального майданчика — так, щоб Оксана могла піти, якщо захоче. Вона стояла біля службових дверей — не в тіні й не в центрі, а там, де сама обрала. У залі стало дивно тихо. Дві сотні людей ще не знали, чого чекають, але вже відчували: це не тост…
