Відомий хірург спробував перекласти провину на молоду асистентку, не знаючи, хто стоїть у неї за спиною

У голові крутилися фрази з погрози.

Розумні люди обирають менше зло.

Може, вони мають рацію? Може, здатися? Взяти умовний строк, поїхати в маленьке селище, працювати в магазині?

Ні.

Усередині, під товстим шаром липкого страху, тлів жаринок злості. Вона не вбивала того пацієнта. Це зробив він — великий лікар, світоч медицини Аркадій Борисович. І якщо вона здасться, він продовжить убивати.

Марина заплющила очі, але перед внутрішнім зором стояло не обличчя лиходія, а обличчя мами — строге, непроникне.

Я буду о десятій.

Це була єдина соломинка, за яку можна було вхопитися, якою б тонкою вона не здавалася.

Ранок зустрів Марину кольором брудної вати. Вона стояла біля під’їзду, кутаючись у тонке пальто, і дивилася, як жовте таксі, розбризкуючи калюжі, повільно вповзає у двір.

У горлі стояв клубок — гіркий, як нерозчинена таблетка аспірину. Сніданок залишився на столі недоторканим. Від самого вигляду яєчні її нудило.

Марина сіла на заднє сидіння, що пахло дешевим ароматизатором у вигляді ялинки й старим тютюном. Водій, огрядний чоловік у кепці, буркнув щось вітальне, не обертаючись, і машина рвонула з місця.

Марина притулилася чолом до холодного скла. Їй треба було зібратися. Треба було згадати все до секунди, щоб не дати збити себе з пантелику.

Вона заплющила очі, і запах автомобільного освіжувача раптом перетворився в пам’яті на інший запах. Різкий, медичний, змішаний з ароматом ментолової жуйки.

Той день, 12 вересня, починався як свято.

Марина любила операційні дні. Їй подобалася ця стерильна чіткість, де кожен рух відточений, де немає місця хаосу зовнішнього світу. Вона прийшла до ординаторської за годину до початку, перевірила укладки, перерахувала затискачі. Усе лежало ідеально, виблискуючи холодним хромом під лампами.

Пацієнт, Кузнецов Михайло Григорович, огрядний чоловік із добрими очима з невеликого селища, жартував, поки його везли коридором.

— Ви там обережніше, доню, мені ще онука на рибалку везти в суботу, — казав він, стискаючи її руку своєю широкою мозолястою долонею.

Марина усміхалася під маскою.

— Не хвилюйтеся, Михайле Григоровичу. Аркадій Борисович — найкращий хірург регіону. Ви в надійних руках.

Вона вірила в це. Тоді вона ще вірила.

Усе змінилося, коли Аркадій Борисович увійшов до передопераційної. Зазвичай гучний, такий, що заповнював собою весь простір, того ранку він був дивно тихий.

Марина відразу помітила, як довго він мив руки, люто тер шкіру щіткою, ніби намагався здерти з себе щось невидиме. Вона підійшла допомогти йому зав’язати халат і відчула той самий запах — важкий дух седативних крапель, який він намагався перебити м’ятною жуйкою.

Суміш вийшла нудотною.

— Аркадію Борисовичу, вам зле? — тихо спитала вона, зав’язуючи зав’язки на його спині.

Він сіпнувся, наче від удару струмом.

— Займайся ділом, Смирнова, не твого розуму справа, — прогарчав він.

Голос був сиплий. Коли він повернувся, Марина побачила його очі: червоні прожилки на білках і зіниці, звужені в цятки. Лоб вкривала роса поту, хоча кондиціонери працювали на повну потужність.

В операційній повисла напруга.

Анестезіолог, літня й досвідчена Жанна Петрівна, кидала на хірурга стривожені погляди поверх моніторів, але мовчала. Ієрархія у відділенні була жорсткою: слово головного лікаря — закон, сумнів у ньому — єресь.

Операція почалася…