Відомий хірург спробував перекласти провину на молоду асистентку, не знаючи, хто стоїть у неї за спиною

Треба зателефонувати мамі. Байдуже, що пізно. Байдуже, що вони майже не спілкувалися останні місяці через мамину нову посаду й вічні відрядження. Їй потрібно було почути рідний голос, просто щоб зрозуміти, що вона не одна в цьому кошмарі.

Марина підняла з підлоги телефон, вставила кришку на місце. Екран тріснув, але світився. Вона знайшла контакт «Мама» й натиснула виклик.

Гудки тягнулися нескінченно довго. Один. Другий. Третій.

— Ну ж бо, візьми, будь ласка, — шепотіла Марина, кусаючи губи.

На сьомому гудку, коли вона вже була готова скинути, слухавку зняли.

— Марина?

Голос Галини Миколаївни звучав бадьоро, без тіні сонливості, але сухо. На тлі чувся стукіт клавіш по клавіатурі й шелест паперу. Мама працювала, як завжди.

— Мамо, — Марина ковтнула, намагаючись угамувати тремтіння в голосі. — Я розбудила?

— Ні, я працюю. Щось сталося? Ти готова до завтрашнього?

Галина одразу перейшла до справи, без зайвих сентиментів.

Марина притулилася чолом до холодного скла вікна. Вона хотіла закричати: «Мамо, мені погрожували! Мені страшно! Приїдь, забери мене звідси!» Але замість цього з горла вирвалося лише жалюгідне:

— Мамо, я боюся. У них адвокат дорогий, свідки, а в мене тільки Денис, який сам усього боїться. Мені здається, мене посадять.

На тому кінці дроту повисла пауза. Стук клавіш припинився.

— Відставити паніку, — жорстко промовила Галина. — Сльозами справі не зарадиш. Ти документи зібрала? Форма готова?

— Так, але…

— Жодних «але». Виспись. Прийми заспокійливе. Я буду в суді о десятій. Постараюся не запізнитися, у мене нарада зранку, але я приїду.

— Мамо, вони дзвонили. Сказали про тебе, — почала Марина, але Галина перебила її своїм начальницьким тоном.

— Марино, припини себе накручувати. Це стандартні методи тиску. Якщо ти невинна, стій на своєму. Усе, мені треба закінчити звіт. До завтра. Цілую.

Зв’язок обірвався.

Марина повільно опустила руку з телефоном. Короткі гудки звучали як вирок.

Мама приїде. Так. Але вона говорила так, ніби це чергова робоча зустріч, а не суд над її єдиною донькою.

Стандартні методи тиску.

Легко їй говорити зі свого кабінету в адміністративному центрі.

Марина подивилася на своє відображення в темному склі. Бліде обличчя, кола під очима, розпатлане волосся. На злочинницю вона не тягнула. Радше — на жертву довгої хвороби.

Палець під серветкою пульсував тупим болем. Вона пішла до ванної, відкрила аптечку. Пляшечка із заспокійливими краплями була порожня — вона випила все ще вчора.

Ще одна дрібна невдача до скарбнички. Довелося пити просто воду.

Марина повернулася до кімнати, де на спинці стільця висів її парадний костюм для суду: сіра спідниця, біла блузка. Вона погладила тканину.

Ще недавно вона носила медичну форму з гордістю. Їй подобалося рятувати, допомагати, бачити, як людям стає легше. А тепер ця форма асоціювалася лише із запахом страху й приниження.

Вона згадала той день. Згадала погляд Аркадія Борисовича — каламутний, бігаючий. Згадала, як він волав на неї, бризкаючи слиною, поки монітор пищав, відраховуючи останні секунди життя пацієнта.

Марина лягла на диван, не розбираючи постелі, просто поверх пледа. Згорнулася клубочком, як у дитинстві. Натягнула край пледа до підборіддя.

Сон не йшов…