Він хотів приховати сімейну таємницю шлюбом доньки, але за рік зрозумів, як сильно помилявся

— Минулого літа. Коли зрозуміла, що ти, сам того не бажаючи, привіз мене до моєї людини.

Дарина усміхнулася.

— Семен Ілліч каже, ти виявився знаряддям долі. Просто не знав про це.

Павло Сергійович слабо всміхнувся.

— Знаряддям долі. Треба ж. А я ж думав, що я господар життя.

— Ніхто не господар, тату. Ми всі в неї в гостях.

Він довго дивився на доньку, потім уперше на її пам’яті обійняв її по-справжньому. Не як власність, не як спадкоємицю, не як частину прізвища. Як живу людину.

Від нього пахло знайомим дорогим одеколоном із її дитинства. Але тепер цей запах не лякав. Це був запах утомленого, постарілого чоловіка, який нарешті побачив свою доньку.

— Я привезу матір, — сказав він. — Скоро.

— Чекаю.

Машина поїхала. Дарина стояла біля хвіртки й дивилася, як пил осідає на дорозі. Єгор підійшов і став поруч. Він усе бачив, але не питав.

— Знаєш, що я зрозуміла? — сказала Дарина.

— Що?

— Цей дім батько дав нам на глум. А насправді він виявився єдиним справжнім подарунком, який він будь-кому зробив. Просто сам не знав.

Єгор поклав їй руку на плече.

Вони повернулися в дім. Оленка спала. На печі закипав чайник. Весняне сонце падало у вікно, а кутова яблуня стояла у великих набряклих бруньках і мала ось-ось розквітнути.

Через півтора місяця, на початку травня, коли яблуні вже скинули цвіт і білі пелюстки лежали в траві м’яким килимом, у двір знову в’їхала машина. Цього разу приїхали обоє — Павло Сергійович і Ніна Андріївна.

Мати привезла Оленці маленьку ковдрочку, пошиту власноруч. Батько привіз ящик книжок. Серед них Дарина з подивом побачила те саме зібрання творів улюбленого поета, яке все життя стояло в нього в бібліотеці неторкане.

— Навіщо мені стільки?