Він повернувся з війни на похорон брата, не підозрюючи, що за одну ніч змінить усе місто

Спочатку — тихо, впівголоса: на ринку, у чергах, у під’їздах.

— Чув, уже двоє з «Північних» зникли.

— Хтось полює?

— Бандити самі між собою?

— Не знаю, але страшно.

Черненко відреагував швидко. Охорону посилили.

Містом почали їздити машини. Просто їздити туди-сюди, показувати присутність. Кілька людей із периферії отримали завдання всюди розпитувати.

Хто що бачив, хто що чув. Ніхто нічого не бачив. Ніхто нічого не чув.

Тарас знайшов старий гараж у промзоні. Гараж стояв у ряду таких самих — облуплених, іржавих, здебільшого покинутих. Сюди ніхто не приходив.

Навіть безхатченки обходили це місце стороною, бо тут зовсім не було чого брати.

Він відімкнув замок, який сам же й повісив кілька днів тому. Усередині не було машини.

Був стіл — дошка на двох цеглинах. На столі лежали папір, олівці, кілька аркушів із записами.

На найбільшому аркуші була намальована схема міста. Північний район. Центральний ринок.

Одна з вулиць. Завод на східній околиці. Кілька менших точок.

Автосервіси, квартири, місця зустрічей. На схемі були позначки. Два кружечки вже закреслені.

Залишалося ще шість людей — не рахуючи Черненка.

Тарас сів на перевернуте відро й почав думати про наступного.

Богдан подзвонив йому в неділю.

— Завтра не приходь.

— Чому?

— Сказали всім залишатися вдома. Розберемося — подзвоню.

Це був тривожний знак. Не тому, що він боявся втратити роботу, а тому, що це означало: Північ нервує сильніше, ніж Тарас припускав. Вони закрилися.

Ворог, що закрився, — це добре й погано водночас. Добре — вони налякані. Погано — вони стали обережнішими.

Тарас думав про це весь день. Надвечір він ухвалив рішення змінити темп.

Наступного тижня двоє зникли в один день.

Це був його прорахований хід. Не випадковість і не збіг. Він навмисно вибрав двох людей, які не були пов’язані між собою безпосередньо.

Різні райони, різний час, різні обставини.

Перший — Юрій Савчук, який тримав точки по місту. Вранці поїхав на зустріч і не повернувся.

Машину знайшли на пустирі за містом. Двигун холодний, слідів боротьби немає.

Другий — Артем Дорошенко, молодий, років двадцяти трьох. Возив гроші.

Вийшов із квартири близько полудня. Сусідка бачила, як він ішов до ліфта. Після цього — нічого.

Черненко зібрав своїх того ж дня. Тарас на цих зборах не був присутній, але знав, що вони будуть. Це був інстинкт.

Коли ситуація виходить з-під контролю, лідери збирають людей і намагаються повернути собі керування.

Він знав, де вони збиралися. У колишньому кафе неподалік від центру.

Закритому, із забитими фанерою вікнами. Офіційно — на ремонті. Фактично — місце зустрічей.

Він туди не пішов. Просто сидів у гаражі й думав про те, що буде далі.

Наступного вечора подзвонив Остап. Дзвінок із незнайомого номера, коротка розмова.

— Вони щось знають.

— Що саме?

— Не знаю. Богдан сказав, що вирахували когось. Завтра шукатимуть.

— Де шукатимуть?

— По місту, серед усіх нових людей.

Пауза.

— Тебе перевіряли?

— Ще ні.

— Іди звідти.

Мовчання в слухавці.

— Куди?

— Неважливо. Просто не з’являйся там кілька днів.

— А ти?

Тарас нічого не відповів…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇