Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Вода відкрилася раптово. Сірий потік із силою бився між уламками крижин, тягнув їх униз руслом, крутив і перевертав. Біля самої стремнини, на тонкому уламку льоду, тремтіло маленьке біле вовченя. Воно чіплялося кігтями за край, але крижина ходила під ним, мов жива. Кожен новий поштовх води розвертав її боком, і маля разом із нею поволі сповзало до місця, де потік ішов під навислий крижаний козирок. Мокра шерсть обліпила худі боки, мордочка то підіймалася, то знову зникала під крижаною водою, а очі — блідо-блакитні, перелякані — вже тьмяніли від холоду.

Остап на мить завмер. Усі правила, яких його вчили, спалахнули в пам’яті водночас: не втручатися без крайньої потреби, не брати дикого звіра на руки, не ставати між матір’ю та дитинчам. Він навіть устиг подумати, що десь поблизу може бути доросла вовчиця, що зграя не пробачить чужого запаху на дитинчаті, що порятунок дикого звіра іноді обертається бідою для того, хто простягнув руку. Але ці думки промайнули й щезли. Крижина під малям здригнулася, вода знову накрила його мордочку, і все, чого Остапа вчили, відступило перед простою, жорстокою очевидністю: перед ним було не правило, а життя, крихітне й майже згасле. Він уже розумів, що відступити не зможе…