Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

— Ходімо на ґанок, — сказав Тарас. — Поговоримо.

Надворі ліс пахнув сирістю й молодим листям. Тарас дістав сигарети, запропонував Назарові. Той заперечно хитнув головою й почав нервово стукати пальцями по перилах. У цьому жесті не було дорослої твердості — тільки хлоп’яча безпорадність, яку дорогий костюм і втомлене обличчя вже не могли приховати. Тарас дивився на його руки й ловив себе на дивному, майже лячному бажанні сказати не різке слово, а щось просте, батьківське. Він не сказав.

— Ти знаєш, хто це зробив?

— Ні. Клянуся, ні.

— Де була твоя мати в ніч, коли Дарина зникла?

Назар насупився.

— На весіллі. У залі. Приймала вітання.

— Увесь час?

Він хотів відповісти відразу, але осікся.

— Вона виходила. Сказала, що від шуму розболілася голова. Просила не турбувати. Хвилин сорок… може, годину. Але це звичайна річ. Вона не любить великих застіль.

Слова повисли між ними. Назар раптом зрозумів, до чого веде цей чужий суворий чоловік. Обличчя його перекосилося.

— Ви натякаєте на мою матір? Це безумство. Навіщо їй?

— Я не натякаю. Я питаю.

— Вона сама прийняла Дарину. Вона раділа за нас.

— От і спитай її. Прямо. Чи знала вона щось, чого не знав ти. І чому Дарині вже телефонували з вимогою зникнути.

Назар відсахнувся, ніби його вдарили. Потім різко встав, кинув останній погляд на двері й пішов до машини. Але, сівши за кермо, не відразу завів двигун. Просто сидів, опустивши голову на руки.

Тарас повернувся до будинку. Дарина стояла біля вікна.

— Він хороший, — сказала вона тихо.

— Знаю.

— Він не заслужив цього.

Вона різко повернулася.

— Я маю йому розповісти. Про Марка. Про дитину. Про все.

— Не зараз, — твердо сказав Тарас. — Спершу треба зрозуміти, що зробила його мати. Якщо ти скажеш усе одразу, він зірветься. А Оксана, якщо відчує, що її притисли, піде далі.

Дарина повільно кивнула, хоча видно було: чекати їй важко.

Уночі Тарас довго лежав без сну. Близько другої телефон завібрував на тумбочці. Номер був незнайомий, але він уже знав, хто дзвонить. Відповів і мовчав.

На тому кінці теж мовчали. Потім пролунав жіночий голос. Він упізнав би його серед тисячі, навіть через чверть століття.

— Тарасе, це я.

Голос Оксани був холодний, але під холодом ховалася напруга.

— Я знаю, що вона в тебе. Віддай її мені. І забудь. Це не твоя історія.

Тарас дивився в темряву стелі. Стара злість піднялася з глибини, але поруч із нею було щось нове, майже крижане. У цій паузі раптом повернулися речі, про які він давно заборонив собі думати: її кроки по старій підлозі, запах мокрого волосся після дощу, коротка тиша перед тим, як вона сказала, що йде.

— Назарові двадцять чотири, Оксано. А пішла ти від мене двадцять п’ять років тому.

На тому боці запала така тиша, що він почув власне дихання. Вона не обурилася, не засміялася, не спитала, з чого він це взяв. І це мовчання виявилося страшнішим за будь-яку відповідь.

— Отже, коли йшла, ти вже знала, що носиш мою дитину. І віддала мого сина Гриценкові?

Відповіді не було. Тільки коротке клацання — вона скинула дзвінок. Тарас іще довго тримав телефон біля вуха, ніби в глухих коротких сигналах можна було розібрати те, чого вона не сказала.

Тарас іще довго сидів за столом, стискаючи телефон. За вікном рівно шумів ліс, але в цій рівності тепер чувалося не мовчання, а чекання. Рипнули двері. Дарина вийшла з маленької кімнати, накинувши на плечі його стару вовняну кофту.

— Хто це був?

— Оксана.

— Що сказала?

— Щоб я віддав тебе і забув.

Дарина сіла навпроти. У печі догорали вуглини, червоні, як розплющені очі.

— Розкажіть мені про неї, — попросила вона. — Якою вона була тоді?

Тарас утомлено провів долонею по обличчю.

— Ми познайомилися на танцях у великому місті. Я їздив туди з друзями, вона там жила. Потім три роки прожила тут, у цьому домі. Я думав, це назавжди. А вона одного дня зібрала речі й пішла. Сказала тільки, що їй зі мною тісно. Я тоді не зрозумів. Точніше, не захотів зрозуміти.

— Ви думаєте, Назар ваш син?

— Не знаю, — відповів він після довгої паузи. — І вона правду просто так не скаже. Надто багато навколо неї збудовано на мовчанні.

Вони сиділи в напівтемній кімнаті, двоє людей, яких одна жінка зачепила по-різному: одну — ледь не вбивши, другого — залишивши жити з чужим запитанням на двадцять п’ять років…