Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Уранці Тарас дістав пакет із недопалком і подзвонив Василеві.

— Експертизу зробив?

— Ти ніби не знаєш, як це працює, — утомлено відповів поліцейський. — День вихідний. Папери, погодження. Це тобі не в кіно.

— Мені треба сьогодні.

— Тарасе…

— Сьогодні, Василю. Будь-яким способом.

Василь помовчав.

— Ти знаєш більше, ніж сказав.

— Дізнаєшся, коли буде результат.

Ближче до полудня до сторожового будинку прийшла жінка років п’ятдесяти. Варвара, сусідка Гриценків по садибній околиці, завжди трималася тихо й чужих справ уникала. Зараз вона раз у раз озиралася, ніби ліс міг підслухати її слова й донести не тому.

— Тарасе, я сама прийшла. Знаю, що ти ту дівчину знайшов.

— Заходь. Що сталося?

Вона сіла на край стільця, не знімаючи хустки.

— Я бачила машину тієї ночі. У мене безсоння, я часто біля вікна сиджу. Близько першої повз мій паркан проїхав чорний джип Гриценків. Їхав від садиби до озера. Фари ввімкнули тільки на повороті.

Тарас подався вперед.

— Хто був за кермом?

— Оксана. Сама. Її профіль я ні з ким не сплутаю. Їхала швидко, ніби боялася, що помітять.

Варвара схлипнула, стиснула сумку.

— Я не хотіла лізти. Але ж не можна так. Живу людину в ліс…

Вона пішла майже бігцем. Тарас дивився їй услід і розумів: тепер є свідок. Поки що є.

Увечері Дарина взяла телефон, який увесь день лежав на столі, як річ із гострими краями.

— Я подзвоню Назарові.

— Що скажеш?

— Що жива. Що скоро поясню. І що він має почати ставити запитання.

Назар відповів миттєво.

— Дарино! Де ти? Що відбувається?