Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Раннього ранку у двері постукали різко й наполегливо. За вікнами ще висів туман, трава біля ґанку була біляста від роси. Дарина спала біля печі, змучена нічними кошмарами, а Тарас уже сидів за столом із кухлем чаю. Він підвівся, відкинув клямку.

На порозі стояв Назар.

Наживо він виглядав старшим, ніж на записі: дорогий піджак зім’ятий, комір сорочки розстебнутий, під очима темні кола. Але схожість, яку Тарас учора побачив на екрані, тепер ударила ще сильніше. У цьому втомленому обличчі було щось від нього самого в молодості — не риса до риси, а лінія, нахил, вираз розгубленої впертості.

— Добрий день, — сказав Назар. — Мені сказали, вона у вас.

— Хто сказав?

— Василь Степанович. Він давній знайомий моєї матері. Не втримався. Сказав, що ви її знайшли.

Тарас довго дивився на нього. Першим відчуттям була дивна відсутність небезпеки. Хлопець ледве тримався на ногах, але в ньому не було ні злості, ні бажання тиснути. Тільки страх і безсонна мука.

— Заходь.

Скрип дощок розбудив Дарину. Вона вийшла, кутаючись у плед, і завмерла. Назар зробив крок до неї й одразу зупинився, побачивши, як вона інстинктивно відступила.

— Дарино, — вимовив він так, ніби ім’я різало йому горло. — Поясни мені хоч щось. Де ти була? Що з тобою зробили?

Вона мовчала. Губи тремтіли.

— Ти мене боїшся?

У цьому запитанні було стільки болю, що Тарас відвернувся до вікна.

— Ні, — ледь чутно відповіла Дарина. — Не тебе.

— Тоді чому не подзвонила? Я всю ніч носився дорогами, лісом, я думав… — голос Назара зірвався. — Я думав, тебе вже немає.

Тарас дивився на них поглядом людини, яка багато років спостерігала звірів і людей у хвилини страху. Назар не грав. Він справді не розумів, хто і навіщо зруйнував його весілля…