Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

— Дякую, — сказав він.

— За що?

— За правду.

Семен хмикнув.

— Перше добре слово від тебе за чверть століття, доглядачу. І, мабуть, останнє.

Тарас вийшов із садиби. Повітря після кабінету здавалося гострим, свіжим. Він їхав назад не поспішаючи. У голові не було колишнього шуму. Була порожнеча, але ця порожнеча вже не рвала груди. Вона просто була.

Наступного ранку, коли туман іще не піднявся від землі, Оксана прийшла до сторожового будинку пішки. Без охорони, без машини, без дорогих прикрас. Проста жінка в темному плащі, що йшла лісовою стежкою. Тарас побачив її з вікна й вийшов на ґанок.

Вони стояли по різні боки хвіртки. Двадцять п’ять років лежали між ними мовчки, як глибока вода. Вона постаріла: біля очей з’явилися зморшки, обличчя стало суворішим. Але погляд лишився тим самим — розумним, важким, небезпечно спокійним.

— Можна зайти?

Тарас мовчав кілька секунд. Потім відступив від дверей.

Оксана зайшла й одразу побачила Дарину. Подивилася на неї без колишньої ненависті. Цей спокій був страшніший за будь-який крик.

— Я прийшла не виправдовуватися, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Я прийшла закінчити це…