Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Близько другої години дня подзвонив Семен Гриценко. Тарас подивився на екран і кілька секунд не відповідав.

— Нам треба поговорити, — сказав Семен без звичної грубості. Голос звучав утомлено й глухо. — Особисто. Без юристів.

— Говори.

— Не телефоном. Приїжджай до мене. Зараз.

Він вимкнувся, не чекаючи відповіді.

Дарина, почувши, схопила Тараса за рукав.

— Не треба. Це може бути пастка.

— Семен не Оксана, — сказав Тарас. — Небезпечний, так. Але по-іншому. Він звик тиснути грошима й зв’язками, не бруднити рук. А зараз, схоже, сам уперше не розуміє, з ким прожив життя.

Він залишив Дарину й Назара в будинку. Вони сиділи в різних кутках, кожен у своїй тиші. Але ця тиша вже не була ворожою. Вона була спільною, гіркою.

Кабінет у садибі пах дорогим тютюном і коньяком. Семен сидів у масивному кріслі перед порожнім келихом. Без піджака, з розстебнутим верхнім ґудзиком, він виглядав не господарем округи, а просто великим утомленим чоловіком.

— Оксани немає, — сказав він, не вітаючись. — Поїхала вночі. Зібрала речі й зникла. Куди — не знаю.

Тарас мовчав.

— Про Дарину в лісі ти знав?

— Ні. Клянуся. Дізнався, коли Назар увірвався до мене й почав кричати про ту ніч. Я думав, молодь з глузду з’їжджає, весілля зірвалося, істерика. А коли він почав питати, де була Оксана між першою й другою, я зрозумів, що справа брудна.

— А про Ярину?

Семен різко підвів голову. Погляд на мить став колишнім, жорстким.

— Звідки ти про неї знаєш?

— Оксана сама обмовилася. Дарина чула. «Я вже одного разу так робила».

Семен повільно підвівся й підійшов до вікна. За склом був доглянутий сад, рівні доріжки, порожні альтанки, усе те, що роками мало зображати благополуччя.

— Я думав, Ярина поїхала сама, — сказав він. — Хотів так думати. Оксана сказала, що дала їй грошей, аби та зникла з життя Назара. Я не перевіряв. Не хотів знати.

Останні слова прозвучали майже пошепки.

— Тепер я вже не знаю, скільки всього не хотів знати.

Тарас дивився на його спину й уперше бачив не господаря, а людину, на яку власний дім обвалився на голову.

— У мене до тебе особисте запитання, Семене.

— Питай.

— Оксана була вагітна, коли ти її привіз?

Семен обернувся. Довго дивився на Тараса. Потім усміхнувся без радості.

— Я тебе двадцять п’ять років терпіти не міг. Знаєш чому?

— Здогадуюся.

— Вона два роки не могла тебе забути. Жила зі мною, народжувала мені сина, а згадувала тебе. Я бачив. І ненавидів тебе за це, хоч ти навіть поруч не стояв.

Він налив собі коньяку, але пити не став.

— Назар мій син. По крові. Без варіантів.

Тарас завмер.

— Звідки знаєш?

— Аналізи. Коли Марко захворів, шукали сумісність по родині. Усіх перевіряли. Оксана тоді ледь не посивіла, боялася, видно, не хвороби, а минулого. Але все було ясно. Назар мій.

— А Марко?

— Лікується у великому медичному центрі. Гроші мої. Оксана, до речі, щомісяця переказувала йому зверху. Не знаю навіщо. Може, совість. Пізня, марна, але все ж.

Усередині Тараса щось повільно опустилося на дно. Не впало — саме опустилося, важко й остаточно. Надія, яку він навіть не встиг визнати надією, виявилася помилкою…