Водій-асенізатор підібрав на трасі бідну ДІВЧИНУ, він утратив голову від її вдячності

Він міркував, що робити, лише секунду. Він дивився на тремтячу, босу дівчину в розірваній сукні, що стояла сама посеред лісу на світанку, і розумів, що треба діяти. Людина в біді — цього для Дані було досить, щоб забути про все інше: про замовлення, про начальника, про бензин, про себе.

Він миттю стягнув із себе робочу куртку, стару, потерту, але теплу, і накинув їй на плечі.

— Тримайте, ви зовсім змерзли. Зараз, зараз, усе буде добре.

Дівчина з вдячністю вчепилася в куртку, закуталася, трохи заспокоєна вже самим тим, що поруч з’явився хтось, хто не хоче їй зла, а потім подивилася на свої босі ноги, подряпані гіллям і розбиті об каміння, на розірваний поділ, і по щоці в неї знову покотилася сльоза, але вже не від страху, а від полегшення.

— У мене в кабіні є запасний комбінезон, робочий, — квапливо й м’яко сказав Даня, відводячи очі, щоб не бентежити її зайвим поглядом. — Він вам буде завеликий, звісно, але хоч зігрієтесь і прикриєтесь як слід. Зараз принесу.

Він збігав до машини, дістав чистий запасний комбінезон і простягнув їй, а сам делікатно відвернувся.

Дівчина жадібно схопила його і, зайшовши за відчинені двері кабіни, квапливо перевдяглася. Комбінезон і справді був їй розміру на три більший, вона потонула в ньому, закотила рукави й штанини, зате зігрілася й перестала так відчайдушно тремтіти. Іншим разом Даня, може, й усміхнувся б, дивлячись на неї, таку маленьку й загублену в його величезній робі.

Але зараз було не до усмішок. Він дбайливо, як дитину, всадовив її в кабіну, увімкнув пічку на повну, щоб зігріти, зняв із термоса кришку й налив їй гарячого чаю, який брав із собою в дорогу.

— Пийте, зігрійтеся, і поїхали, відвезу вас звідси.

Дівчина обхопила обома долонями кришку з гарячим чаєм, відпила й уперше за весь цей час подивилася на нього не з жахом, а з вдячністю. І Даня рушив із місця. Перші кілька хвилин вони їхали мовчки, дівчина сиділа, втиснувшись у сидіння, підставляла руки під тепле повітря й потроху приходила до тями.

Даня не ліз із розпитуваннями: бачив, що їй зараз важко говорити. Він лише вряди-годи поглядав на неї й дедалі більше переконувався: дівчина непроста, і біда з нею сталася серйозна. Руки в неї, хоч і подряпані, були доглянутими, нігті — акуратними, зуби — рівними й білими.

Одразу було видно: вона з хорошої родини. Як же її занесло сюди, в ліс, босу, на світанку? Нарешті вона зігрілася, трохи заспокоїлася й заговорила сама.

— Дякую тобі, — тихо сказала вона. — Ти, мабуть, думаєш, хто я така і що зі мною? Мене Оксаною звати.

— Даня, — озвався він.

— А що сталося? Може, в поліцію треба? Чи в лікарню?

Оксана здригнулася, замотала головою.

— Ні, не в поліцію, не зараз. Мені б додому. Додому швидше, до тата. Там розберемося. Ти мене відвезеш? Це недалеко, я дорогу покажу. Будь ласка, я тобі все відшкодую, ти не думай.

— Та що ви, яке «відшкодую», — знітився Даня. — Відвезу, звісно. Куди ж я вас таку подіну?

Він, щоправда, знав, що тепер точно запізниться на замовлення, що дістанеться від начальника, що спалить казенний бензин і доведеться за нього виправдовуватися. Але покинути цю перелякану дівчину він не міг. Навіть думки такої не було.

Оксана назвала адресу, і Даня присвиснув подумки. Це було елітне дачне селище, те саме, за річкою, де стояли особняки за високими парканами, куди таким, як він, і зазирати було ніяково. Він звернув із траси й повів машину туди…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇