«Вона не могла піти далеко в цій сукні»: фатальна помилка нареченого, який не знав, яку таємницю приховують креслення старого храму

Її винесли на ношах. Обличчя приховувала киснева маска. На зап’ястку бовталася пластикова стяжка, перетерта до крові. Живіт здіймався під термоковдрою неприродним куполом.

І тепер він сидів на облупленій лаві в закритому крилі лікарні. Кравченко поплескав сірою текою по своїй долоні. — Лікар дозволив зайти на дві хвилини. Жодних різких рухів.

Віктор підвівся з місця. Черевики рипнули по лінолеуму. Він поклав латунний ключ назад у кишеню. Металева ручка дверей палати обпекла долоню холодом.

Усередині ритмічно попискував кардіомонітор. Запах хлорки тут був густіший, до нього домішувався солодкавий запах медикаментів. На ліжку лежала жінка з коротко остриженим волоссям.

Під тонкою казенною ковдрою здіймався величезний живіт. Віктор зробив важкий крок уперед. Ксенія повільно повернула голову на звук відчинених дверей.

Її обличчя загострилося, шкіра набула попелястого відтінку. Вона дивилася крізь Віктора, просто на білу стіну позаду нього. Губи Ксенії ледь помітно здригнулися.

— Він сказав, — її голос був сухий, як шелест старого паперу. — Він сказав, що ми повінчані.

Слова впали в тишу палати важко, мов каміння. Кардіомонітор і далі відбивав рівний зелений ритм. Віктор стояв біля узніжжя ліжка. Пальці правої руки до болю вп’ялися в латунний ключ крізь тканину куртки.

Ксенія не моргала. Її сухі губи більше не ворушилися. Погляд залишався прикутий до білої штукатурки. На її шиї, просто над ключицею, виднівся блідий, нерівний шрам.

Важка рука слідчого Кравченка лягла на плече Віктора. Пальці грубо стиснули тканину куртки. Віктор зробив крок назад. Черевики знову рипнули по лінолеуму. Двері палати грюкнули, відтинаючи гул кардіомонітора й запах медикаментів.

— Лікарі забороняють допити, — Кравченко дістав із кишені зім’ятий паперовий стаканчик і зім’яв його в кулаці. — Крапельниці з транквілізаторами за розкладом. Вона майже не спить. Дивиться в стіну.

Віктор притулився спиною до холодної стіни коридору. Метал ключа в кишені нагрівся від долоні. У голові методично билася одна фраза. Повінчані. Він сказав, що вони повінчані.

Триста днів тому слово «вінчання» викликало лише сухий, надривний кашель. Зима тоді видалася безсніжною й лютою. Вітер гнав вулицями сірий пил. Віктор проводив години в міському архіві. Приміщення містилося в напівпідвалі будівлі адміністрації й пахло мишами, старим клеєм і гнилим картоном.

Він методично заповнював бланки запитів. Синя паста від дешевих ручок намертво в’їлася в подушечки пальців. Працівниця архіву, огрядна жінка в сірій вовняній кофті, щоразу мовчки забирала папір. Поверталася вона завжди з тією самою тонкою текою.

— Відмова, Савельєв. Об’єкт має статус історичної спадщини, — вона штампувала його копію червоною печаткою, не підводячи очей. — Плани прихованих комунікацій видаються лише за офіційним запитом із прокуратури. Ви приватна особа.

Віктор повертався в порожню квартиру. Нерозпаковані картонні коробки в коридорі вкрилися рівним шаром пилу. Він сідав за кухонний стіл. Вмикав тьмяну настільну лампу й розкладав перед собою уривки старих кадастрових креслень, які вдалося викупити в колишнього працівника БТІ…