Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

— Але ви сказали, дітей не було, — вимовив Богдан.

— Я сказала: офіційно не було встановлено, — уточнила Софія Матвіївна. — Якщо Лідія доведе спорідненість, права доньки будуть першочерговими.

— Експертиза після смерті можлива? — спитала Марта, хоча відповідь уже читала з обличчя нотаріуски.

— Можлива. Через збережений біологічний матеріал або через родинних осіб — залежно від рішення суду та висновків фахівців. Процес займе час. До з’ясування обставин справу буде призупинено.

— На скільки?

— Орієнтовно на місяць. Можливо, довше.

Вони вийшли з контори мовчки. Сонце було яскраве, оманливо тепле на вигляд, але Марта не відчувала тепла. У грудях оселився холод — не від погоди, а від того, як швидко надія вміє перетворюватися на очікування удару.

Богдан зупинився біля сходів. Він дивився не на неї, а кудись поверх вулиці — на фасади будинків, на перехожих, на життя, що тривало, ніби нічого не сталося.

— Богдане, — Марта торкнулася його рукава. — Ти як?

— Ніяк.

— Поговори зі мною.

Він помовчав, потім сказав тихо:

— Знаєш, про що я думав, поки ми їхали сюди? Що нарешті зможу довести тобі: я не порожнє місце. Що зможу дати тобі нормальне життя. Не виправдання, не обіцянки, а щось справжнє. А тепер з’являється якась Лідія, і все знову вислизає з рук.

Марта дивилася на нього, і біль несподівано змістився. Уже не за гроші. Не за квартиру. За нього — за цього чоловіка в тісній блакитній сорочці, який, виявляється, хотів не просто розбагатіти, а повернути собі право дивитися їй у вічі.

— Ми ще нічого не знаємо, — сказала вона. — Може, вона помиляється. Може, бреше.

— А якщо ні?

— Тоді будемо думати. Разом.

Він уперше за цей ранок подивився прямо на неї. В очах стояла волога, яку він, звісно, не дозволив би собі назвати сльозами.

— Ти справді так вважаєш?

— Так.

Марта взяла його за руку. Його долоня була гаряча й суха. Вони пішли вулицею поруч — не як люди, між якими випадково опинилися одна квартира й одне прізвище, а як ті, хто колись пообіцяв бути разом і раптом згадав, що ця обіцянка ще не зовсім померла.

За три дні Лідія подзвонила сама. Богдан увімкнув гучний зв’язок, і Марта почула жіночий голос — низький, трохи хриплуватий, втомлений.

— Нам треба зустрітися, — сказала вона без довгих вступів. — Розумію, ситуація неприємна, але ми дорослі люди. Краще поговорити, ніж дізнаватися одне про одного через папери.

Богдан тримав телефон над кухонним столом. Між чашками з остиглим чаєм лежала візитівка нотаріуски, а поруч — лист Павла, уже акуратно вкладений у файл.

— Про що нам говорити? — спитав він насторожено.

— Про батька, якого ви не знали. Про родину, яку давно розірвала дурна сварка. І про те, що робити далі.

Марта підвела очі на чоловіка й беззвучно кивнула: погоджуйся.

— Добре, — сказав Богдан після паузи. — Де?

— Є невеличке кафе біля старого скверу. Сьогодні о третій. Знайдете?

— Знайдемо.

Лідія відключилася. Телефон лишився лежати на столі, ніби в ньому ще тлів чужий голос. Марта дивилася на Богдана й розуміла: попереду буде розмова, після якої назад уже не вийде…