Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

Наступного дня нотаріальна контора зустріла їх тим самим запахом запиленого паперу й скрипом старих дощок. Тільки тепер Марта прийшла не сама. У руках у неї була тека: паспорти, свідоцтво про шлюб, лист Павла, який Богдан наполіг узяти з собою. Вона стискала документи так міцно, що краї теки врізалися в долоню.

Богдан ішов поруч. Марта помітила, що він одягнув блакитну сорочку — ту саму, яку вона подарувала йому три роки тому. Сорочка стала затісною в плечах і животі, комір трохи тиснув, але сам факт, що він дістав її зі шафи й випрасував, був для Марти важливіший за будь-яке зізнання. Він хотів виглядати людиною, з якою рахуються.

— Коваленко? — спитала жінка в приймальні, підвівши очі від паперів. — До Софії Матвіївни. Третій кабінет.

Вони пішли довгим коридором. Марта мимоволі рахувала двері: перші, другі, треті. За цими третіми дверима чекала правда — можливо, більша, ніж вони могли витримати.

Софія Матвіївна виявилася сухою жінкою років шістдесяти із сивим волоссям, зібраним у строгий пучок. Окуляри в тонкій оправі не пом’якшували погляду, але й холодним він не був. Швидше уважним, професійним, звиклим бачити людей у найнервовіші миті їхнього життя.

— Сідайте, — сказала вона, вказуючи на два стільці. — Ви у справі Семена Остаповича Коваленка?

Богдан кашлянув.

— Так. Я… родич.

— Богдан Миронович Коваленко?

— Так.

— Ми вас шукали.

— Я знаю, — він глянув на Марту. — Дружина випадково почула розмову чоловіка, який, мабуть, займався пошуками.

Софія Матвіївна перевела погляд на Марту. Дивилася недовго, але так пильно, що Марті захотілося сховати руки під стіл.

— Добре, що ви прийшли, — нарешті сказала нотаріуска. — Семен Остапович помер два місяці тому. Заповіту немає. Спадкування відбувається за законом. За наявними документами ви є найближчим установленим родичем.

— Єдиним? — не втрималася Марта.

— На цей момент — так. Дітей у нього офіційно не було. Дружина померла давно. Братів і сестер серед живих немає. Ви, Богдане Мироновичу, є онуком його рідного брата Павла Остаповича.

Слова лягали на стіл одне за одним, перетворюючи вчорашню випадкову розмову на юридичний факт.

— Що входить до спадщини? — спитав Богдан. Голос у нього сів.

Софія Матвіївна дістала аркуш.

— Трикімнатна квартира в центральній частині міста. Банківський рахунок. Сума значна.

Вона назвала цифру. Марта відчула, як підлога під ногами ніби стала м’якою. Це були не просто гроші. Це була можливість видихнути: не рахувати до зарплати кожну монету, не вибирати між ліками й зимовим взуттям, не боятися чергового зламаного крана. Це були двері, за якими могло початися інше життя…

— Однак, — сказала Софія Матвіївна.

Марта заплющила очі на частку секунди. Звісно. У щастя завжди було «однак».

— Учора до нас звернулася жінка, — продовжила нотаріуска, знімаючи окуляри й кладучи їх на теку. — Вона стверджує, що є родичкою покійного. Причому ближчою, ніж ви.

— Хто вона? — голос Марти прозвучав різкіше, ніж слід.

— Лідія Коваленко. За її словами, вона донька Семена Остаповича, народжена поза шлюбом. Офіційно батьківство не оформлювалося, але вона готова підтверджувати спорідненість експертизою.

Тиша обвалилася на кабінет, як важкі двері. Богдан повільно відкинувся на спинку стільця, а Марта втупилася в нотаріуску, намагаючись збагнути, чи не почулася. Щойно перед ними лежало нове життя. І ось уже чиясь чужа, невідома жінка простягала до нього руку…