Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

Пізніше вони сиділи у вітальні на оксамитовому дивані, привезеному з квартири Семена. Диван почистили, перетягнули в кількох місцях, і тепер він уже не здавався музейним. На ньому можна було пити чай, читати, сперечатися про замовлення, інколи просто мовчати поруч. І Марта більше не бачила в дивані ворога. Речі змінюють сенс, коли змінюється людина, яка на них дивиться.

На журнальному столику лежали старі фотографії. Богдан розклав їх обережно: Семен молодий, Семен уже сивий, незнайомі люди на святах, Олена в дитинстві, Павло з суворим обличчям, кілька знімків без підписів. Щоденник матері Лідії лежав поруч, із закладками з тонких папірців. Богдан читав його вечорами не з цікавості, а ніби намагався повернути з минулого тих, хто не зумів пояснитися за життя.

На стіні навпроти висіла копія фотографії, оригінал якої вони віддали Лідії: молода Дарина з високою зачіскою й Семен із відкритою усмішкою. Копію зробив Богдан. Він сказав, що цей знімок має бути і в Лідії, і в них — не як прикраса, а як нагадування.

— Як думаєш, вони були б раді? — спитала Марта, дивлячись на фотографію.

— Семен і Дарина?

— Так. Якби побачили, чим усе закінчилося.

Богдан обійняв її за плечі.

— Думаю, їм було б боляче. Спершу. Надто багато втрачено. Але потім, мабуть, вони б зраділи, що їхня історія не закінчилася лише образою.

— Отримала правильний кінець?

— Швидше продовження. Кінці рідко бувають правильними. А продовження можна зробити іншим…