Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

У квартирі було темно. Лампочка в передпокої перегоріла ще тиждень тому, і Богдан так і не вкрутив нову, хоча запасна лежала в шухляді під дзеркалом. Марта пройшла навпомацки, зачепила плечем вішалку, тихо вилаялася й увімкнула світло в кімнаті.

Богдан був там, де вона й чекала його побачити: на дивані, під синюватим мерехтінням телевізора. Навіть голови не повернув. Тільки зменшив звук — той самий лінивий жест, який він, мабуть, вважав достатнім доказом турботи.

— Пізно ти, — сказав він, не відриваючись від екрана.

— Маршрутку пропустила.

Марта поставила сумки на підлогу. Пальці розгиналися погано, наче чужі. Вона зняла пальто, повісила його на гачок і спитала:

— Їв?

— Учорашній суп доїв. Там ще трохи лишилося.

«Трохи» означало майже половину каструлі. Вона пройшла на кухню й одразу побачила брудну тарілку в раковині, крихти на столі, розкритий пакет хліба, який уже підсихав по краях. Можна було попросити прибрати за собою. Можна було сказати: «Богдане, ну скільки можна?» Але вона наперед знала всю відповідь: втомився, не починай, ти знову пиляєш, тобі аби причепитися.

Марта мовчки стала розкладати покупки. Крупа — в шафку, молоко — в холодильник, курка — в нижній контейнер, хліб — у пакет. І весь цей час усередині в неї свербіла одна думка: квартира в центрі, велика сума на рахунку, строк до кінця місяця.

— Богдане, — гукнула вона з кухні. — Іди сюди. Треба поговорити.

— Про що?

— Просто йди.

Він з’явився у дверях не одразу. Домашня футболка розтяглася на плечах, спортивні штани висіли мішком, обличчя було пом’яте, очі сонні. Колись ці очі вміли дивитися так, що в Марти слабшали коліна. Тепер у них найчастіше стояло каламутне роздратування людини, яку відірвали від нічого.

— Ну?

— Сядь.

Він опустився на табурет, схрестив руки на грудях і втупився в неї з настороженою нудьгою.

Марта сіла навпроти. Серце билося в горлі, і говорити довелося повільно, щоб голос не здригнувся.

— Розкажи мені про родичів твого батька.

Брови Богдана поповзли вгору.

— З чого раптом?

— Просто хочу зрозуміти. Був у вас хтось далекий? Брат діда, наприклад?

— У батька нікого не було.

— Тітка Галя сказала, що був якийсь родич. Ви посварилися родинами.

— Ти дзвонила тітці Галі? — Богдан одразу випростався. — Навіщо?

— Зараз не про це. Був чи ні?

Він відвів погляд. На щоці сіпнувся м’яз — маленька, майже непомітна ознака, яку Марта знала давно. Так Богдан виглядав, коли щось приховував.

— Може, й був, — сказав він нарешті. — Мати щось розповідала. Вони не спілкувалися. Усе це сто років тому.

— Чому?

— Та звідки мені знати? — в голосі прорізалося роздратування. — Марто, ти чого мене допитуєш? Тобі ввечері зайнятися нічим?

Вона дивилася на нього, і дві правди боролися в ній, зчепившись, як звірята в тісній клітці. Перша казала: він твій чоловік, він має право знати. Друга шепотіла: а ти маєш право знову все віддати й лишитися ні з чим?

— Просто стало цікаво, — сказала вона, підводячись і вдаючи, що шукає сіль на полиці.

— Десять років не цікавилася, а тут раптом родинні корені, — пробурмотів Богдан.

Він пішов у кімнату. За секунду телевізор знову загримів — там хтось кричав, перебиваючи чужу правду своєю. Марта лишилася на кухні. За вікном блимав ліхтар, і його жовтувате світло лягало на стіни тремтливими плямами. Вона дістала телефон, відкрила пошуковик і набрала: як дізнатися нотаріуса за спадковою справою. Рядки попливли перед очима, але зібрати думки докупи не виходило.

Якщо сказати Богданові — він отримає все. Якщо не сказати — майно пройде повз родину, розчиниться в чужих правилах і паперах. А якщо спершу розібратися самій? Не вкрасти, не приховати назавжди, а просто зрозуміти, що відбувається, перш ніж віддати таємницю в руки людині, яка розучилася тримати навіть власне життя…