Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

«Правильно» — для кого? Для Богдана, який два роки не міг підвестися з дивана? Для пам’яті його матері, яка й після смерті ніби продовжувала жити в їхній квартирі своїми фразами: «Богдан не такий», «Богданові треба більше розуміння», «Богдан із тобою згас»? Олена вміла говорити м’яко, майже лагідно, але після її слів Марта завжди почувалася винною в чомусь, чого не робила.

А тепер з’ясовувалося, що десь у центрі стоїть трикімнатна квартира, про яку ніхто в родині не говорив. І рахунок. І далекий родич, достатньо заможний, щоб після смерті його шукали через юристів і нотаріусів.

Маршрутка загальмувала, і тільки тоді Марта зрозуміла, що проїхала свою зупинку. Ту саму, де треба було пересідати. Вона підхопила сумки, ледь не вдаривши ними пасажира в проході, й вискочила на вулицю. Холод одразу заліз під комір пальта, пройшовся крижаними пальцями по шиї.

До наступної маршрутки лишалося щонайменше двадцять хвилин. Двадцять хвилин на вітрі, з пакетами, що знову врізалися в долоні, й думками, які крутилися так швидко, що від них хотілося закрити голову руками.

Марта дістала телефон і знайшла в контактах номер тітки Галі, сестри покійної свекрухи. Після смерті Олени саме вона лишалася єдиною ниточкою до минулого Богданової родини. Гудки тягнулися довго. Марта вже збиралася скинути, коли в слухавці пролунало обережне:

— Алло?

— Тітко Гале, це Марта. Скажіть… у Богдана по батьковій лінії були якісь далекі родичі?

На тому кінці стало тихо. Навіть занадто тихо. Марта почула не слова, а дихання — повільне, насторожене.

— З чого це ти раптом? — нарешті спитала тітка Галя.

— Та так, — Марта спробувала говорити недбало. — Захотілося родове дерево скласти. Розібратися, хто звідки.

— Родове дерево, — повторила тітка Галя, і в її голосі майнуло недовір’я. — Не знаю я, Март. Тобто… було щось. У батька Мирона, здається, брат був. Або в діда. Давно це, ще до всіх наших бід.

— Вони спілкувалися?

— Ні. Посварилися. Дуже. Олена колись розповідала, але я вже половину забула. Там чи то гроші, чи то жінка, чи то якесь спадкоємство… Старі образи, розумієш? У кожної сім’ї свої шухляди з пилом.

— А прізвище?

— Коваленко, мабуть. Яке ще? Ти краще в Богдана спитай. Це ж його рідня.

— Спитаю, — сказала Марта, хоча сама не знала, чи наважиться. — Дякую.

Вона відключилася й сховала телефон у кишеню. З-за рогу показалася маршрутка. Марта підняла руку, але вже розуміла: додому вона їде не просто з продуктами. Вона везе із собою таємницю, і ця таємниця важча за всі пакети разом…