Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

Телефон завібрував повідомленням від Іри: «Як ти? Сто років не бачилися». Марта дивилася на коротку фразу й не знала, що відповісти. Іра жила ніби по той бік скла: чоловік приносив квіти без приводу, діти ходили в хорошу школу, влітку вони їздили до моря, а не сиділи на балконі з видом на смітники. Марта відклала телефон. Зараз чуже благополуччя було нестерпним.

Вранці вона прокинулася раніше будильника. Богдан спав спиною до неї, ковдра сповзла з плеча, відкриваючи бліду шкіру з родимками. Колись Марта цілувала ці родимки й з’єднувала їх у смішні сузір’я. Тепер дивилася сухими очима й лякалася не його, а власної порожнечі.

Вона тихо встала, одяглася й залишила на столі записку: «Пішла раніше, на роботі завал». Літера «л» вийшла кривою, бо рука здригнулася. На роботу Марта не поїхала.

Центральна нотаріальна контора містилася в старій будівлі з облізлими колонами й важкими дверима, що відчинялися з таким скрипом, ніби впускали людей неохоче. Усередині пахло папером, пилом і солодкуватою затхлістю, знайомою зі старих бібліотек. Черга вже тяглася вздовж стіни. Люди стояли мовчки, кожен зі своєю надією, образою чи страхом.

Марта підійшла до довідкового віконця.

— Підкажіть, будь ласка, — почала вона, намагаючись звучати впевнено, — як дізнатися, чи відкрито спадкову справу на певну людину?

Жінка за склом, повна, з втомленими очима й жорсткою завивкою, навіть не здивувалася.

— Ви спадкоємець?

— Я дружина спадкоємця.

— Документи?

— Які саме?

— Паспорт, свідоцтво про шлюб, документи спадкоємця.

— Із собою немає.

Марта відчула, як обличчя заливає жар.

— Тоді нічим не допоможу.

— Може, ви хоча б скажете, чи є справа на прізвище Коваленко?

— Це не довідка по чутках, — втомлено сказала жінка. — Інформація закрита. Наступний.

Марта відійшла, стискаючи ремінець сумки. Звісно. Не можна просто прийти з вулиці й дізнатися чужу долю. Потрібен Богдан. Потрібні документи. Треба все робити як належить. А «як належить» означало відкрити йому правду — і втратити контроль над тим, що ще вчора було лише її таємним знанням.

Вона вийшла на вулицю й довго стояла біля сходів, не розуміючи, куди йти. Телефон наполегливо вібрував: начальниця питала, де вона. Марта написала: «Погано почуваюся, беру відгул», — і вперше за багато років відчула дивну свободу. Вона не пішла туди, де на неї чекали обов’язки. Не побігла латати чужі діри. Просто стояла посеред робочого ранку й не знала, що з цим робити.

Через дорогу було маленьке кафе. Марта замовила каву, сіла біля вікна й почала дивитися на перехожих. Гіркий напій обпік язик, і думки ніби стали вишиковуватися рівніше. Чоловік у маршрутці шукав Богдана. Отже, він пов’язаний зі справою — юрист, помічник нотаріуса, хтось із тих, хто отримує доручення й телефонує за списками. Але як знайти людину, якщо знаєш лише сіре пальто, низький голос і чужу розмову?

Відповідь прийшла раптово. Не чоловік. Олена.

Після смерті свекрухи Богдан привіз додому кілька коробок із її речами. Вони так і стояли на антресолях, за валізами й ялинковими іграшками. Листи, фотографії, старі папери — там могло бути що завгодно. Марта різко підвелася, ледь не перекинувши чашку. Їй треба було додому. Просто зараз, поки Богдан у своїй телевізійній дрімоті не помітить, що день повернув зовсім не туди…