Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

Оксана з’явилася лише близько півночі. Павло вже встиг злякатися, що після вчорашньої розмови вона не прийде, і зустрічав кожен звук біля дверей напруженим чеканням. Коли пролунав стукіт, відчинив одразу. Гостя виглядала ще блідішою, ніж звичайно, очі здавалися згаслими. Вона ввійшла, але біля печі не сіла, залишилася біля порога, ніби хотіла зберегти можливість негайно піти.

Він розповів про розмову з начальником. Оксана відповіла, що знає про відмову. Павло здивувався, і вона пояснила: коли працює рація, слів не розрізняє, зате відчуває, що з ним відбувається. Сьогодні відчувала його розчарування й біль. Говорила вона тихо, не намагаючись наблизитися.

— Але можна інакше, — почав Павло. — Приїде людина, я передам їй усе. А потім скажу, що затримаюся в гостях. Або відійду в ліс, дочекаюся, поки машина поїде, і повернуся.

— Не роби цього.

— Чому?

— Бо ти зараз не розумієш, що пропонуєш.

Оксана відступила, а він однаково відчув різкий холод, що йшов від неї. Голос у неї тремтів; раніше Павло майже ніколи не чув у ньому такого напруження.

— Ти зібрався залишитися тут заради мене? Заради тієї, що не може навіть узяти тебе за руку? Пашо, мене давно немає серед живих. Я лише слід того, що було. Ні тепла, ні сім’ї, ні майбутнього зі мною не вийде. Будуть ці ночі, розмови й холод. Більше я нічого дати не можу.

Вона майже зірвалася на крик, а тоді раптом замовкла. Павло побачив, як її обриси здригнулися й стали менш чіткими. Крізь плече проступала стіна; постать то збиралася знову, то ледь помітно розпливалася. Раніше він помічав її прозорість, але зараз відбувалося інше. Вона ніби втрачала сили в нього на очах.

— Оксано, що з тобою?

— Втомилася. Важко стільки років утримуватися. А тепер ще важче.

— Через що?

Вона підвела обличчя, і Павло ледве витримав її погляд.

— Раніше мені майже не було чого втрачати.

Він підійшов зовсім близько. Холод добирався крізь одяг, але відступати не хотілося.

— То тримайся за мене. Я ж кажу: залишуся.

— А потім? Ти старітимеш, захворієш. Тут допомоги немає. Помреш сам серед лісу, і що тоді?

— Тоді вже ніщо не завадить нам бути разом.

Оксана різко відсахнулася.

— Не кажи так. Ти не знаєш. Я сама не знаю, що там. Може, порожнеча, може, щось є, але мені туди не потрапити. Я між одним і другим застрягла. Не хочу, щоб і ти…

Вона не договорила. По щоках блищали прозорі сліди, схожі на паморозь. Павло бачив їх, але не міг витерти: пам’ятав біль від попереднього дотику. Це безсилля — стояти так близько і не мати змоги зробити найпростіший рух — було майже нестерпним. Він вимовив її ім’я, однак Оксана лише відступила до дверей.

— Не треба було мені до тебе приходити. Я знала, що прив’яжуся. Знала, що почну чекати і тебе змушу. Егоїстично вийшло.

— Ти мене ні до чого не змушувала.

— Не словами. Я приходила, ми говорили, ти чекав наступного вечора. Стільки років ніхто мене не слухав, а тут з’явився ти. Спокійний, справжній. Я не змогла зупинитися, хоч розуміла, що роблю тобі боляче.

— Зі мною давно не було нічого кращого за ці вечори, — відповів Павло. — Ти повернула мені щастя. Я вже забув, що так буває.

Оксана зупинилася, тримаючись біля дверей.

— Тобі було добре поруч із мертвою?

— Мені було добре поруч із тобою.

Вона довго мовчала. Світлі сліди на щоках і далі поблискували, і Павло не міг відвести від них очей. Потім Оксана повернулася до виходу.

— Завтра буде остання ніч. Приходь до річки, там, де починається дорога до селища. Я чекатиму тебе…