Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

На базу він повернувся після сходу сонця. Тарас і змінник сиділи за сніданком; над кашею здіймалася пара, поруч шумів чайник. Побачивши Павла, вони перезирнулися. Іній лежав на його бровах, обличчя почервоніло від морозу, пальці майже не згиналися. Він підійшов до печі й сів, перш ніж хтось устиг щось сказати.

— Ти де всю ніч пропадав? — спитав водій.

— Ходив.

— До ранку? Там під сорок було.

Павло не відповів. Тримав руки ближче до тепла й відчував болісне поколювання в пальцях, що поверталися до життя. Тарас більше нічого не з’ясовував, тільки нагадав, що виїжджають за годину. Павло кивнув. Дозбирав решту речей, узяв документи, сумку й рюкзак — за два місяці нічого іншого, що можна було б забрати, у нього не з’явилося.

Перед виходом він озирнувся. Піч, нари, стіл, біля якого вони розмовляли ніч за ніччю, — усе стояло на своїх місцях. Ця кімната стала домом так непомітно, що усвідомив він це тільки тепер, перед від’їздом. Надворі Тарас покликав поквапитися. Павло ступив на ґанок і побачив Оксану на краю двору, біля перших дерев.

Вона була в знайомому пальті й легких туфлях. Майже прозора, бліда, але виразно помітна при денному світлі. Раніше він ніколи не бачив її після настання ранку. Крізь постать проходили лінії стовбурів, сонце виблискувало на снігу, а вона стояла, ніби з останніх сил утримуючи себе на цьому місці. Павло завмер, забувши про сумку в руці.

Водій знову гукнув його. Павло попросив хвилину й пішов до Оксани, не відводячи погляду, боячись, що вона зникне, варто лише відвернутися. Тепер було особливо видно, як важко їй зберігати обриси. Холодне січневе сонце ніби стирало їх, але вона не йшла. Чекала на нього заради розмови, на яку раніше не змогла зважитися.

— Я всю ніч був біля річки, — сказав Павло, зупинившись поруч.

— Знаю. Не змогла прийти.

— Чому?

Оксана помовчала. У сонячному світлі обличчя майже набувало звичної живої ясності, тільки очі залишалися надто світлими.

— Бо треба було сказати тобі те, чого я сама не хотіла вимовляти. Тепер доведеться.

Вона наблизилася на крок. Павло відчув знайомий холод ще до того, як почув слова.

— Більше зустрічей не буде, Пашо…