Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

Із тієї миті, як він побачив її вдень, він уже здогадувався. Але готовим однаково не був: подих збився, довелося зробити зусилля, щоб спитати навіщо. Оксана відповіла, що хоче повернути його до життя. Справжнього, серед людей, де вечір не зводиться до чекання мертвої жінки в старому вагончику.

— А я цього не хочу.

— Знаю. Але мені треба, щоб ти поїхав. Подзвонив синові, спробував знову стати йому близьким. Може, потім зустрів жінку, яку зможеш обійняти. Яка буде теплою, живою, поруч із тобою.

— Мені, крім тебе, нікого не треба.

— Зараз так здається. Ти надто давно забув, як це — прокидатися не самому, відчувати поруч чиєсь тепло. Я допомогла тобі згадати, що близькість можлива. Не перетворюй це на причину знову від усіх сховатися.

Очі Павла наповнилися слізьми. Він так давно не плакав, що саме це відчуття здалося незвичним. Дивився на неї крізь вологу пелену й розумів, що не знайде слів, здатних зупинити розставання.

— Забути тебе я все одно не зможу.

— І не треба. Залиш у себе те хороше, що в нас було.

Оксана всміхнулася без колишньої гіркоти. У її усмішці раптом виявилося більше спокою, ніж за всі минулі тижні.

— Двоє самотніх зустрілися, і кожному стало легше. Недовго, незвично, але ж було. Хіба це нічого не означає?

— Мені мало, — насилу вимовив він. — Я хочу, щоб…

— Розумію. Тільки отримати це нам не дано.

Вона підняла руку й торкнулася його щоки. Павло мимоволі приготувався до болю, але опіку не було. Залишилася лише легка прохолода, майже невагома, і ніжність, яку він відчув раніше, ніж устиг про неї подумати. Він не рухався, боячись порушити цей останній дотик.

— Прощавай, Пашо. Дякую, що був зі мною.

Її обличчя почало втрачати чіткість. Оксана не зникла відразу: спершу розпливлися краї пальта, потім риси, потім усе, що ще відділяло її від освітленого повітря. Павло попросив зачекати, спробував договорити те, чого не встигав сказати. Але перед ним залишався вже тільки слабкий голос, ніби долинав здалеку.

— Продовжуй жити. Хай за двох, якщо інакше поки не можеш.

Потім голос стих. Перед Павлом були сніг, дерева й сонце, від якого боліли мокрі очі. Більше нікого. Він стояв, не розуміючи, скільки минуло часу, аж поки Тарас не підійшов ззаду й не поклав руку йому на плече. Спитав, чи все гаразд, нагадав, що пора їхати.

Павло обернувся не відразу.

— Так. Зараз.

Він заліз у всюдихід. Машина рушила, сніг захрустів під гусеницями, а знайомий двір поволі поплив назад. Павло дивився крізь заднє вікно на три вагончики, дизельну, склад. Будівлі меншали, ховалися за стовбурами. Коли зник останній дах, він відвернувся й заплющив очі.

У внутрішній кишені кожуха лежала фотографія з архіву. На знімку літа 1989 року геологи всміхалися біля бази, хтось підняв стиснуту руку. Трохи осторонь стояла темноволоса дівчина. Вона дивилася не в об’єктив, а кудись у ліс, усміхаючись власним думкам. На звороті вицвілим почерком було підписано її ім’я, номер бази й одне коротке слово: «Літо»…