Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

Коли Оксана нарешті зважилася розповісти про себе, Павло не відразу це зрозумів. Вони знову сиділи біля печі, як і в багато попередніх вечорів. За стінами третю добу шаленіла хуртовина, ненадовго стихаючи й знову беручись за своє. Він двічі на день прокладав стежку до дизельної, але сніг щоразу ховав її, ніби ніхто й не працював. Дістатися до сусідньої будівлі стало окремим важким завданням.

Відблиски полум’я рухалися по Оксаниному обличчю, створюючи оманливу подобу рум’янцю. Вона дивилася на вогонь, не повертаючись до Павла. Потім вимовила, що він, звісно, хоче знати всю правду. Це прозвучало не запитанням, а спокійним визнанням того, про що вони обоє давно мовчали.

— Хочу, — відповів він. — Але тільки якщо тобі самій можна про це говорити.

Вона повільно кивнула.

— Тобі розповім. Ти заслужив.

Павло не став питати, чим саме. Вмостився зручніше й приготувався слухати, намагаючись навіть випадковим рухом не поквапити її. Оксана якийсь час збиралася з думками, ніби добирала не слова, а місце, звідки ще можливо почати.

— Навесні вісімдесят дев’ятого я приїхала сюди працювати. Двадцять чотири мені тоді було, щойно вивчилася на кухаря-кондитера. Диплом з відзнакою отримала. Можна було влаштуватися в місті, хоч у ресторан, хоч у заводську їдальню. А мені захотілося кудись подалі, щоб усе було незвичайне.

Вона всміхнулася, дивлячись у вогонь.

— Надивилася кіно. Думала, тут багаття, пісні, цікаві люди, справжні пригоди. Люди й справді виявилися цікавими. Тільки більшість часу в мене були багнюка, комарі й робота, якій не видно кінця. Коли треба щодня нагодувати тридцятьох голодних чоловіків, про романтику швидко забуваєш.

Павло розуміюче кивнув. Він бачив кухарів на бурових: запалені від недосипу очі, руки, зіпсовані безкінечним миттям і мийними засобами. Знав, який вигляд має така втома, коли людина продовжує рухатися просто тому, що зупинитися не можна. Але Оксана не скаржилася. У її голосі за тягарем спогаду зберігалося інше почуття.

— Усе одно мені подобалося. Вони хороші були, працьовиті. Пили рідко, начальник за цим стежив суворо. Якщо треба води принести чи дров наколоти, завжди хтось допомагав. Увечері сідали в їдальні, починали згадувати маршрути, знахідки, зустрічі зі звірами. А я слухала й забувала, як утомилася за день.

Вона ненадовго замовкла, спостерігаючи за рухом вогню. Потім заговорила про старшого геолога. Богданові Олексійовичу тоді було близько п’ятдесяти: сиве волосся, зморшки, але очі ясні, уважні, зовсім не старі. Він багато читав і вмів розповідати так, що будь-який камінь ставав частиною величезної історії. Пояснював їй, як змінювалася земля і чому мільйони років тому на місці лісу могло плескатися море.

— Я сиділа поруч із ним і слухала, ніби знову маленька. Усе хотілося дізнатися ще щось.

Павло відчув болісний укол і не відразу розібрався у своєму почутті. На ревнощі це не було схоже; радше, йому було шкода Оксану, яка так дбайливо згадувала людину зі свого далекого життя.

— Ти кохала його?

— Не вмію відповісти. Може, кохала. Він же єдиний розмовляв зі мною не тільки про їжу й роботу. Для решти я передусім була куховаркою. А з ним відчувала, що йому цікава я сама. Тоді це дуже багато важило.

— А він як до тебе ставився?

— У нього дружина була, двоє дітей у місті. Він порядний. Нічого зайвого жодного разу собі не дозволив. Розмовляв зі мною, пояснював, був поруч — тільки й усього.

Восени польовий сезон завершився. Люди роз’їхалися, поїхав і Богдан Олексійович. На прощання потиснув Оксані руку, сказав, що, можливо, зустрінуться наступного літа. Вона залишилася готувати базу до зими й зачиняти приміщення. Мав приїхати сторож, але оформлення документів затяглося, і якийсь час усе господарство лишалося на ній самій.

Павло слухав, уже відчуваючи наближення біди. У її розповіді поки не було нічого незвичайного: затримки, невлаштованість, людина, залишена чекати в глушині. Саме ця звичайність і лякала. Він надто добре уявляв, як легко серед подібних дрібниць прогавити мить, після якої вже нічого не виправиш.

— Наприкінці жовтня дещо з продуктів закінчилося, — вела далі Оксана. — Запаси ще лишалися, але солі, цукру, борошна вже не було. Я вирішила піти в селище. Дорогу знала, влітку бувала на ній із хлопцями, коли вони вибиралися по пошту. Вісімдесят кілометрів, думала, за два дні пройду, у знайомих переночую, припаси візьму й назад.

Вона підвелася, підійшла до вікна й притулилася чолом до скла. Павло не рушив слідом. Йому здалося, що тепер будь-яке слово завадить їй закінчити, а закінчити цю розповідь вона все-таки хоче.

— Першого дня дісталася нормально. Переночувала в знайомій мисливській хатинці. Вранці почалася хуртовина, але мені здавалося, що лишилося зовсім трохи. Уперта була: вирішила йти — значить, піду. Потім вийшла до річки, там улітку був брід, води по коліна. Подумала, крига вже тримає.

Вона говорила дедалі тихіше. Дійшовши до того, як вийшла на середину, зупинилася. Павло не просив продовжувати: він зрозумів. Кілька секунд було чути тільки, як вітер забирається в щілини й гуде за вікном.

— Дуже холодна вода, — нарешті прошепотіла Оксана. — Я й скрикнути не встигла. Усе підо мною провалилося, і далі нічого.

— А шукати тебе почали?

— Напевно. Не знаю. Коли я знову щось побачила, вже весна була. Річка відкрилася, сніг сходив. Стою на березі й не можу зрозуміти, чому я тут. Повернулася на базу, а там нові люди, інша партія. Кличу їх, руками махаю — вони ніби повз дивляться.

Оксана обернулася. Сліз не було; на обличчі залишався такий утомлений смуток, що Павлові захотілося підійти, хоча він знав, що не зможе навіть обійняти її.

— Не відразу здогадалася. Усе намагалася пояснити якось інакше. Довго не вірила, а потім довелося.

Він усе ж підвівся й обережно наблизився.

— Скільки ж ти тут, Оксано?

— Не рахую. Коли рахуєш, ще важче.

— Хоча б приблизно?

Вона попросила нагадати, який тепер рік. Почувши про дві тисячі двадцять третій, заплющила очі. Губи ледь ворухнулися, ніби їй знадобилося перевірити просте віднімання.

— Тридцять чотири… Виходить, уже тридцять чотири роки…