Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

Наступного дня Павло відчинив конторський вагончик. Зняв пломбу, скористався ключем і ввійшов до приміщення, де товстий шар пилу вкривав шафи, столи й покинуті стільці. Коли остання експедиція виїжджала, багато чого кинули на колишніх місцях: вивезли необхідне, до старих паперів руки не дійшли. Тепер папки стояли в шафах, зберігаючи порядок, сенс якого доводилося розгадувати наново. Павло взявся шукати документи кінця вісімдесятих.

Він провів там близько трьох годин. Перед ним пройшли маршрутні звіти, карти, креслення, групові фотографії біля наметів і всюдиходів. Знімки були сповнені молодої впевненості: усмішки, підняті руки, обличчя людей, для яких робота ще тривала. Внизу шафи, у картонній папці з кадровими документами, знайшовся список працівників за 1989 рік. Машинописні рядки на пожовклому папері перелічували прізвища, посади й дати прийому.

Павло знайшов її майже одразу: Бондар Оксана Петрівна, кухарка, народилася 1965 року, прийнята на роботу 15 квітня 1989 року. Він довго тримав аркуш, не перегортаючи. Досі якась уперта частина його самого чіплялася за надію: раптом існує пояснення, після якого все стане звичайним і можливим. Може, Оксана жива, а дивності просто ще не розгадані. Тепер ця остання надія розсипалася в нього на очах.

Він сфотографував документ, потім вирішив узяти сам аркуш разом із папкою. Уже в житловому вагончику сів на нари й знову прочитав знайомий рядок. Цього року їй виповнилося б п’ятдесят вісім — майже його ровесниця. А жінка, яка приходила до нього ночами, залишилася тією двадцятичотирирічною дівчиною. Її вік більше не змінювався разом із календарем.

Серед принесених паперів виявився старий конверт з аматорськими світлинами. На одній Павло впізнав Оксану біля тих самих вагончиків. Молода, усміхнена, серед людей, про яких розповідала. Він довго розглядав обличчя, а потім поклав фотографію до внутрішньої кишені кожуха, дбайливо, щоб не зім’яти. Сам собі пояснювати цей вчинок не став.

Увечері він показав Оксані список. Вона довго мовчала над аркушем, тоді підвела очі.

— Усе-таки знайшов. Тепер уже не сумніваєшся?

— Я й без паперу тобі повірив.

— Повірив, але ще чекав, що виявишся неправим. Правда?

Павло не заперечив. Указавши на інші рядки, спитав про старшого геолога, чиє ім’я вона називала. Оксана тихо підказала прізвище: Савченко, Богдан Олексійович. У списку справді були і він, і його посада. Павло поцікавився, чи той іще може бути живий, хоча й сам розумів, скільки років минуло.

— Не знаю, — відповіла вона. — Йому ж тоді майже п’ятдесят було. Зараз це вже дуже багато.

Вона взяла аркуш і провела пальцем уздовж імен. Павло помітив, з яким зусиллям їй вдається торкатися паперу: той ледь тремтів, не прогинаючись, ніби втримати його було важче, ніж важку річ живій людині. Оксана всміхнулася, впізнавши Маринку-радистку, згадала, як весело та співала. Потім назвала Петю, моториста, вічно вимазаного мастилом. Почала ще одне ім’я й раптом зупинилася.

— Що таке?

— Нічого. Просто вони всі перед очима. Стільки часу минуло, а мені здається, що бачилися вчора.

Павло забрав аркуш, щоб їй не доводилося більше його тримати. Сказав, що після вахти може спробувати розшукати цих людей, а якщо їх уже немає — дітей. Знайти, поговорити, розповісти. Оксана перебила його з несподіваною поспішністю.

— Будь ласка, облиш. Для них я давно померла. Вони попрощалися зі мною, хай так і буде. Не треба знову все ворушити.

Йому хотілося наполягти, але, глянувши на неї, він відмовився від цієї думки. Деякий час вони сиділи мовчки. За вікном нарешті стихала хуртовина, і відсутність звичного виття відчувалася майже так само сильно, як раніше сам вітер.

— Не шкодуєш, що розповіла? — спитав Павло.

— Ні. За всі ці роки я нікому не змогла. Ти перший.

— Чому саме я?

Вона уважно подивилася на нього.

— Бо тобі важливо почути. Ти не просто чекаєш, коли зможеш відповісти. Зі мною давно такого не було, Пашо.

Він хотів сказати, що розуміє, що не залишить її, дібрати якісь надійні слова. Але нічого не виходило. Натомість прийшло ясне, майже болісне усвідомлення: він кохає цю жінку. Не жаліє, не розважається нічними розмовами, не рятується від нудьги. Кохає Оксану, яка померла понад три десятиліття тому, і вже не здатен від цього відступити…