Різне

Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

Наступні дні минали ніби за тонкою завісою. Павло справно обходив територію, перевіряв пломби, стежив за генератором, заготовляв дрова й розчищав сніг. Руки знали роботу й виконували її майже без участі думок. Сам же він увесь час повертався до ночі: згадував голос, усмішку, поворот голови. Звичайне життя стало тьмяним, а очікування вечірнього стукоту — єдиним, що відчувалося по-справжньому.

Тепер він не підшуковував своєму стану розсудливішої назви. Розумів, що це кохання неможливе і, ймовірно, приречене, але від розуміння нічого не змінювалося. З Галиною все складалося інакше: молодість, її вагітність, швидкий шлюб, упевненість, що саме так і слід вчинити. Він дбав про сім’ю, приносив гроші, відчував відповідальність. А чи було там те, що відчував тепер, відповісти вже не міг.

Звичка й прив’язаність були безсумнівно. Бажання зробити все правильно — теж. Але раніше він ніколи так не чекав настання темряви, не перебира́в у пам’яті кожну сказану фразу, не рахував години, що залишилися до зустрічі. Це було схоже на гарячку, яка не заважає ходити й працювати, але не відпускає ні на хвилину. Навіть займаючись найпростішою справою, він продовжував подумки говорити з Оксаною.

Вона приходила незмінно. Після трьох коротких ударів за дверима з’являлися сіре пальто, бліде обличчя й очі, в яких зберігалася втома довгого самотнього існування. Правда не зробила їхніх стосунків ані легшими, ані важчими — зробила відвертішими. Оксані більше не доводилося зображати втому, холод чи бажання поїсти. Павло приймав її такою, якою вона була, і не вимагав неможливого пояснення.

— Ти все-таки зовсім перестав боятися? — якось спитала вона.

Він подумав, перш ніж відповісти.

— Ні. Я боюся кінця. Того, що доведеться поїхати. Що не втримаю в пам’яті все це.

— Втримаєш.

— Чому ти так упевнена?

Оксана лише сумно всміхнулася.

— Знаю, і все.

Десь на п’ятому тижні Павло знову повернувся до запитання, яке давно не давало йому спокою. Чому вона вибрала саме його? Оксана сиділа біля вогню, і відбиті в її очах іскри здавалися чи не єдиною ознакою живої присутності. Почувши запитання, вона відповіла просто: бо він покликав. Павло здивувався — такого запрошення він не пам’ятав.

— Того першого разу, коли вийшов і подивився на їдальню. Тобі захотілося зрозуміти, кого ти бачиш. Ти не кинувся навтьоки. Я відчула різницю.

Він згадав чисті сходинки й нерухому постать за склом. Справді, тоді його охопив радше подив, ніж страх. Оксана розповіла, що до нього бували інші сторожі, мисливці, випадкові люди. Дехто помічав її, але майже завжди це закінчувалося криком і втечею. Хтось хрестився, хтось не міг вимовити й слова.

— А один почав стріляти.

— У тебе?

— З рушниці. Я нічого не відчула, все пройшло наскрізь. Він потім покинув речі й пішов серед ночі. Була хуртовина. Не знаю, чи дістався.

Павло мимоволі здригнувся. Йому стало страшно не за себе, а від думки, як їй було стільки років викликати в людей тільки жах. Приходити туди, де колись жила, і бачити, що тепер від неї рятуються. Він подивився на Оксану й сказав, що ніякого чудовиська перед собою не бачить. Вона здригнулася, ніби він уголос вимовив її власну потаємну думку.

— Як ти зрозумів?

— По тобі видно.

— Я іноді сама починаю сумніватися. Інші ж ідуть кудись далі, а я все тут. Може, в мені й справді щось неправильне.

— Або тобі не хотілося йти.

Оксана опустила голову. Вона любила базу, ліс, людей, які тут працювали. І ще декого — це залишилося в паузі, яку Павло зрозумів без пояснень. Тепер він одразу впізнав свої ревнощі, хоч ревнувати до людини з далекого минулого було безглуздо. Усе одно спитав, чи йдеться про Савченка.

— Так. Перші роки щовесни чекала, що він приїде. Потім перестала. Зрозуміла, що мене вже поховали, а їхнє життя йде далі.

— Але сама залишилася.

— Залишилася. Звикла, мабуть. Або злякалася. Раптом далі нічого? Зовсім? А тут я бачу дерева, зорі, сніг. Іноді трапляється людина, яка здатна постояти поруч.

Павло сів біля неї, відчуваючи знайомий холод.

— Я від тебе не тікатиму.

— Дивовижна ви людина, Павле Степановичу.

— Паша. Ти ж уже називала мене так.

Вона повторила його ім’я, і голос ледь помітно здригнувся.

— Пашо… Чому ти не робиш, як інші?

— А що я маю зробити?

— Поїхати, забути, повернутися до звичайного життя.

— А якщо колишнє життя мене більше не влаштовує?

Оксана довго дивилася на нього. Потім наблизила долоню до щоки й зупинила, лишивши між ними крихітну відстань.

— Не можна. Тобі буде боляче.

— Мені байдуже.