Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Галина кивнула. У горнятку лишалося ще трохи чаю, вона допила його до останнього солодкого ковтка. Додому Галина їхала тим самим автобусом, що й зранку, тільки у зворотний бік.

Без важкої папки сумка майже не тягнула плече, і Галині здавалося, ніби вона забула щось потрібне й важливе. Але всередині вперше за три дні було не млосно, а зібрано. Ніби вона йшла не по своїх страхах, а по заздалегідь розміченій стежці.

Коли Галина відчинила хвіртку, у дворі вже стояв Анатолій. У трико, у старій вітрівці, чимось зайнятий біля сараю. Побачивши дружину, він підвів голову, примружився.

— Довго ти щось.

— Черга була, — сказала Галина, проходячи повз. — Потім ще в аптеку.

— Довідку взяла?

— Велено зайти ще раз. Сказали, підготують і зателефонують.

Анатолій секунду дивився на неї. Галина зробила саме те, що радила Наталія Романівна. Втомлене обличчя, рука на скроні, легке роздратування в голосі.

Анатолій розслабив плечі.

— Гаразд. Ти поїж, відпочинь. Увечері в нас тут люди зберуться. Я вже всім сказав, що під яблунею посидимо, розберемося по-дорослому, по водогону. Ти особливо не вилазь, я сам із ними поговорю. Ти тільки, якщо що, підтверди, що я тобі про все розповідав. Добре?

— Добре, — кивнула Галина, не підводячи очей. — Підтверджу.

Вона пройшла в дім, поставила сумку на табуретку біля дверей, зняла плащ. На кухні все було як завжди: вистиглий чайник, недопите горнятко Анатолія з чаїнками на дні, крихти на цераті. Галина поставила чайник знову, розігріла вчорашній суп, сіла до столу.

Їсти не хотілося, але вона змушувала себе їсти ложку за ложкою. Сили знадобляться надвечір. Анатолій зайшов до хати, перевзувся, пововтузився біля телевізора, потім пішов у правління перевірити, чи принесе Людмила Богданівна журнал.

Ідучи, обернувся у дверях:

— Галю, ти ж не будеш там, на зборах, чогось зайвого? Ну, сама знаєш, тиск, нерви. Краще помовчи, я сам.

— Я помовчу, Толю, — спокійно сказала Галина, помішуючи суп. — Сама знаю, у мене тиск.

Він задоволено хмикнув і вийшов.

Галина дочекалася, поки стихне звук його кроків за хвірткою, підвелася, підійшла до вікна. Між фіранками виднівся шматок вулиці, сірі паркани, голе грушеве дерево в сусідів. Вулицею йшла якась жінка з порожнім відром.

Галина сіла назад до столу, відсунула тарілку з супом. Заплющила очі. Перед нею одна за одною пішли картинки.

Молодий Анатолій у гуртожитку, у синьому светрі, гітара на стільці, вона сама ще з довгою косою. Перша їхня наймана квартира з розкладачкою. Народження сина: як Анатолій уперше тримав його на руках і боявся впустити.

Як вони вдвох будували цей дім на цих сотках своїми руками: вона місила розчин, він клав цеглу. Як він уперше проводив збори дачників, гордий, із папкою. Як одного разу, років десять тому, на її ювілей купив їй просте намисто з чорного дерева, вона його й досі іноді носить. Тридцять із лишком років.

І телефонна фраза: «Усі вже думають, що гроші в неї». Спокійна, ділова, без надриву. Ніби говорив не про дружину, з якою ділив ліжко, хвороби й могили батьків, а про незручного сусіда по сходовому майданчику.

Галина розплющила очі. На кухні горіла все та сама лампочка під жовтим плафоном. На столі все ще стояла тарілка з недоїденим супом.

Надворі починало темніти рано, по-осінньому. Раніше, в усіх попередніх образах, Галина завжди спершу плакала. Потім мирилася.

Потім знаходила виправдання: втомився, випив, не подумав, у всіх буває. Тепер не було ні сліз, ні виправдань. У грудях стояла та сама тиша, яку вона відчула вперше вночі, коли складала шматочки.

Холодна. Ясна. Без жалю до себе.

Галина встала, помила тарілку, витерла насухо. Дістала з шафи скатертину, просту, лляну, ту, що діставали на великі свята. Постелила на кухонний стіл, про всяк випадок, щоб потім, коли прийдуть люди, у домі був хоч якийсь пристойний вигляд.

Потім пішла до кімнати, сіла на край ліжка, набрала номер юристки.

— Наталіє Романівно, це Галина Коваленко. Він нічого не запідозрив. Сказав, щоб я мовчала. Я підтвердила, що мовчатиму.

— Добре, — спокійно озвалася юристка. — Я виїжджаю близько сьомої. Буду у вас приблизно о пів на восьму. Не раніше. Не відчиняйте дверей нікому із сусідів до мого приїзду. Якщо подзвонять, кажіть, що Анатолій усіх чекає в себе, під яблунею. І, Галино Василівно…

— Так.

— Не відмовляйтеся від своєї звичної ролі. До того моменту, як я приїду, ви звичайна дружина Анатолія, звичайна Галина, яка нічого не розуміє. Це найбезпечніша маска. Зрозуміли?

— Зрозуміла, — сказала Галина.

— Тоді до вечора.

Галина натиснула відбій і поклала телефон на тумбочку. Підійшла до комода, відчинила нижню шухляду, дістала стару сіру валізу, потріскану по кутках, із двома замочками, ту саму, з якою вона їздила років п’ятнадцять тому в санаторій. Поставила її на підлогу посеред кімнати.

Просто поставила. Нічого поки не складаючи. Валіза була суха, легка, пахла злежаною тканиною й санаторними готельними простирадлами.

Галина подивилася на неї кілька секунд і повернула назад у шухляду. Час іще не настав. Але вона тепер стояла в її голові, на потрібному місці, зібрана, готова…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇