Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Вони помовчали. За вікном проїхала швидка, коротко вякнувши сиреною. Десь під вікнами голосно заговорили незнайомою мовою двоє чоловіків, які сперечалися через паркування.

— У мене до вас є ще кілька технічних запитань, — провадила Наталія Романівна. — Хто в товаристві веде документи? Тільки він?

— Переважно він. У нього є папка з протоколами, у скарбниці Людмили Богданівни журнал внесків.

— Я в цих справах ніколи не сиділа, тільки підписи іноді збирала, ходила по ділянках із зошитом.

— Хто оформлений головою офіційно?

— Анатолій. Уже четвертий строк поспіль переобирали.

— А ревізійна комісія у вас працює?

— Числиться. На папері.

— Зрозуміло.

Наталія Романівна щось відзначила в блокноті.

— Тепер головне. Я вам зараз складу список запитань, які треба поставити Анатолію публічно.

— Не ви будете ставити, а я. Ви дайте мені знати, де і коли зберуться дачники. Найкраще у вас на ділянці, на своїй території. Так ви будете не прохачкою, а господинею.

— Він сам збирається всіх зібрати, — повільно сказала Галина. — Учора за вечерею сказав. Сьогодні ввечері в нас під яблунею.

Наталія Романівна на секунду зупинила олівець.

— Сьогодні?

— Сьогодні. Він же не знає, що я була в банку.

— Він думає, я зранку в аптеку зайшла і по довідку до віконця.

— Добре, — повільно сказала юристка.

Очі за скельцями окулярів трохи звузилися.

— Тоді в нас мало часу. Слухайте. Я приїду до вас сьогодні ввечері.

— До середини зборів, не на початок. Адресу давайте.

Галина продиктувала повну адресу.

Наталія Романівна записала її, перечитала, кивнула.

— До мого приїзду ні слова.

— Якщо він спитає, як сходили в банк, кажіть: довідку пообіцяли підготувати, веліли зайти ще раз. Тільки без зайвих подробиць. Не вступайте в суперечки.

— Найкраще зобразіть втому й головний біль. Це для нього звично, не насторожить.

— Добре, — кивнула Галина.

— Папери додому не несіть. Залиште в мене. Я до вечора підготую їх у правильному порядку, привезу з собою.

— Інакше він може до них дістатися. Де у вас у домі що лежить, він напевно знає краще за вас.

Галина задумалася на секунду.

Щось у ній здригнулося не від страху, а від думки, що доводиться ось так, у чужій конторі, залишати найважливіші за тридцять років папери. Але вона кивнула. Юристка прибрала папку в сейф, що стояв у неї за спиною, обережно повернула ключ і поклала його до кишені спідниці.

— І ще, — сказала Наталія Романівна. — Галино Василівно, готуйтеся до того, що він тиснутиме на жалість.

— На сина, на вік, на роки разом. Це буде найважче. Не банк, не підписи, не дачники.

— Найважче — коли він подивиться на вас і скаже: «Галю, ну ти ж мене знаєш». Запам’ятайте цей момент заздалегідь. І заздалегідь вирішіть, що будете робити.

— А що я робитиму? — тихо спитала Галина.

— Мовчатимете. Просто мовчатимете.

— Не відповідатимете йому ні «так», ні «ні». Мовчання в наших справах — найсильніший доказ. Сильніший за будь-який папір…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇