Вона прийшла на розлучення без адвоката, готуючись втратити все. Сюрприз, який чекав на її багатого чоловіка після оголошення однієї записки

Він став вимогливим, дратівливим, постійно контролював кожен її крок. Заборонив працювати.

Казав, що вона має сидіти вдома, займатися господарством, готуватися до материнства. Дарія підкорялася. Їй здавалося, що це нормально, що він просто дбає про неї й дитину.

Після пологів стало гірше. Єгор майже не бував удома. Приходив пізно, пахнув чужими парфумами, на дзвінки відповідав односкладово.

А за пів року після народження Мілани він прямо сказав: «У мене є інша. Я подам на розлучення. Збирайся і йди».

Дарія тоді не повірила. Думала, що це тимчасове затьмарення, що він отямиться. Але Єгор не отямився.

Він подав на розлучення за місяць. І ось тепер суд. Автобус зупинився біля площі, де розташовувалася будівля районного суду.

Дарія вийшла, поправила стару осінню куртку й повільно пішла тротуаром. Ноги підкошувалися. Хотілося розвернутися й утекти.

Але куди? До матері, яка тільки й робила, що дорікала? У винайману студію, за яку через місяць нічим буде платити?

Ні, треба йти. Треба бодай спробувати. Дарія підійшла до будівлі суду, сірої, суворої, з високими колонами біля входу.

Людей було небагато: хтось стояв, хтось розмовляв телефоном. Дарія зупинилася за кілька метрів від входу, намагаючись зібратися з думками. У голові крутилося одне: що вона скаже судді?

Як пояснить, що договір несправедливий, і як доведе, що її змусили його підписати? І тут до неї підійшла жінка. Висока, струнка, років тридцяти п’яти, у строгому темному костюмі.

Волосся каштанове, обличчя спокійне, але очі уважні, вивчальні. «Дарія Устинова?» — тихо спитала вона. Дарія здригнулася: «Так. А ви?»

«Неважливо». Жінка ступила ближче й простягнула руку. У пальцях вона тримала складений аркуш паперу.

«Візьміть. Прочитайте це в суді. І не бійтеся».

«Що?» — Дарія машинально взяла записку. — «Я не розумію». «Зрозумієте», — жінка сунула їй у кишеню куртки маленьку візитку.

«Він уміє лякати. Я вже проходила через це. Говоріть упевнено, не дайте йому задавити вас».

«Ви маєте право на справедливість». «Хто ви?» — видихнула Дарія. «Я та, хто теж колись стояла тут сама».

Жінка усміхнулася, але усмішка була сумна. «Єгор Устинов уміє кидати дружин. Але я навчилася боротися».

«І ви навчитеся». Вона розвернулася й швидко пішла геть, розчинившись серед перехожих. Дарія залишилася стояти із запискою в руці, серце шалено калатало.

Вона розгорнула аркуш. Почерк був чіткий, рівний. Текст короткий, але місткий…