Вона сіла на диван, мов господиня, аж поки з коридору не з’явилася деталь, що відразу змінила її тон

— Дзвони їй, — сказала Олеся тихо.

Назар насторожився.

— Кому?

— Своїй мамі. Зараз. І ввімкни гучний зв’язок.

Він розтулив рота, явно збираючись заперечити, але побачив її обличчя — бліде, перекошене від болю й злості, — і передумав. Телефон знайшовся на дивані під подушкою. Гудки тяглися довго, неприємно, ніби хтось навмисне розтягував паузу.

— Назарчику? — нарешті пролунав бадьорий голос Раїси Миронівни. — Синочку, що сталося? Пізно вже.

Олеся ступила вперед і вихопила телефон із руки чоловіка.

— Сталося, Раїсо Миронівно. У мене сильне запалення, треба терміново лікувати зуб. Назар сказав, що всі наші заощадження у вас. Перекажіть мені сорок тисяч на мій номер просто зараз.

На тому кінці одразу стало тихо. Потім голос свекрухи змінився: з ласкавого материнського перетворився на натягнутий, повчальний, неприємно скрипучий.

— Олесю, добрий вечір. Для початку не треба зі мною таким тоном. А по-друге, я не бачу тут жодної катастрофи. До ранку дотерпиш. Приклади до ясен шматочок сала, старий засіб, воно витягує.

— Ви чуєте, що я кажу? Мені лікар сказав їхати зараз.

— Лікарі в платних клініках завжди так кажуть, — відрізала Раїса Миронівна. — Їм би тільки гроші з родини витягати. Ці кошти відкладені на житло. Я не дозволю витрачати їх на твої раптові забаганки.

— Мої забаганки? — Олеся стиснула телефон так, що побіліли пальці. — Поверніть гроші, які мій чоловік переказував вам із нашої сім’ї. Це не ваші особисті заощадження.

— Завтра приїду і поговоримо, — холодно мовила свекруха. — Нічні істерики я слухати не маю наміру.

Зв’язок обірвався. Олеся повільно опустила телефон і подивилася на Назара. Він сидів на краю дивана, підібгавши ноги, і нагадував птаха, якого застали в чужій коморі.

— Олесенько, ну мама ж не зі зла, — пробурмотів він. — Вона просто розсудлива. Сало справді є в холодильнику.

Олеся мовчки сунула йому телефон у долоню. Потім узула другий кросівок, дістала з тумбочки кредитну картку, яку тримала на крайній випадок, викликала таксі й вийшла, грюкнувши дверима так, що в під’їзді здригнулася стара штукатурка.

У стоматологічному кріслі було дивно зручно й принизливо водночас. Над обличчям висіла яскрава лампа, лікар робив своє діло швидко, без зайвих слів, інструменти поблискували краєм зору. Анестезія подіяла майже одразу: щока стала чужою, важкою, дерев’яною. Біль відступив, ніби хтось нарешті вимкнув у голові аварійну сирену.

Але тиша не настала. Думки понеслися одна за одною.

Гіпермаркет — кілька тисяч за раз. Двічі на місяць великі закупи. Між ними — хліб, молоко, м’ясо, кава, порошок, шампунь, його улюблені снеки до приставки. Назарові потрібна нова куртка — купує Олеся. Машину треба обслуговувати — платить Олеся. Інтернет, щоб у Назара не зависали ігри, — теж вона. А він увесь цей час ходив на роботу, отримував зарплату й без жодного слова переказував її матері, ніби дружина була не людиною, а зручною системою побутового забезпечення…